Повідомлення telegram каналу - @antidaybook

Не найобуй, або головний принцип мистецтва
Три роки тому (господи, як давно то було) ми з друзями мали заведенцію ходити в Києві в театр. Один з моїх друзів знайшов нормальну тєму, коли по студентському щосереди ввечері можна піти безкоштовно на ту виставу в Молодому театрі, де ще є вільні місця. Тєма це була класна, за що Серьозі окреме дякую, тож ми так і ходили.
Щоправда, друзі мої студентами на той момент вже не значилися, але на касі досить було здалеку показати, мовляв, ось, три студентських. Імена та прізвища ніколи ніхто не звіряв, тож вони щоразу вибирали: хто буде Яною, хто Ірою а хто кимось іншим, чий студентський мені вдалося позичити на вечір. Даруйте вже нам, молодим та завзятим, за такі махінації — грошини зайвої в кишенях не часто водилося (квитки були недешеві), а до естетики доторкнутися хотілося аж страх.
В кінці кожної вистави актори виходили на уклін. Ми завжди так плескали їм, що аж долоні німіли, а вони стояли на сцені і кивали із стомленою вдячністю.
Так от, мене завжди дивувало, чому вони після вистави виглядали такими виснаженими? Їй бо, враження, що вони десять тон зерна розвантажили, а не грали роль за п'єсою. Особливо це було помітно у морально важких постановках — там, витиснувши з себе геть усе на виставі, на уклін актори ледь випліталися.
Як припустив друг, то все діло від морального виснаження. Коли ти півтори години маєш не просто фонтанувати емоціями, як в дешевому спектаклі, а дійсно прожити свою роль, до того ж, прожити по-художньому гіперболізовано — це з біса складно.
І я то можу зрозуміти по тому, як пишеш книгу. Часом за сюжетом трапляються морально тяжкі сцени. Якщо тобі в цей момент ще трохи паскудно, то підкручуєш цю радіохвилю дещо більше, надаєш всьому мистецької аури, вмочаєш лапу кажана в чорнило і пишеш собі сцену. А вона пишеться.
Однак якщо ти в хорошому настрої, а сцену слід написати важку — це, блядь, важко. Тобі все одно треба її прожити, хоча б частково, бо читачі не пробачають фальшу. Кажу це сам, як читач — щойно ловиш автора на тому, що він десь картонно щось проявив, десь поскупився своїми переживаннями чи зажав трохи емоцій, а може і полінувався — і все, гаплик! Довіра підірвана, як дай боже буде підірваний кримський міст. Ти більше не можеш нормально читати книгу. Автор може безкінечно фантазувати щодо світу, героїв, техніки, магії, будь чого! — але він має бути кришталево чесним щодо внутрішнього світу героїв. Тож якщо він наїбе уже тут, в цій найсвятішій святині літературного мистецтва, то гріш ціна такі книзі! Можете сміливо пожбурити її куток, підперти нею тумбу чи розлити на сторінки спросоння каву — твору це вже не погіршить.
Бо головне правило автора — пиши від душі і не найобуй. І навіть і не думай наїбати, навіть не заїкайся про це хоч і подумки. Тільки коли пишеш як на сповіді, одним диханням, наче ти блять летиш на веліку з гори у лісі чи, вже зважившись, нахиляєшся, щоб вперше поцілувати дівчину на побаченні, чи біжиш босими ногами по слизькому дереву із гарячої бані до крижаної дніпровської води у січні — словом, коли ти робиш оцей крок в нікуди і не знаєш ще як воно кінчиться — от тоді у тебе може вдатися щось дійсно вартісне.
Цей принцип сповідую я сам та до нього всіх митців і та до мистецтва причетних закликаю.