Повідомлення telegram каналу - @antidaybook

Макс подивився на свої кросівки скетчерс, з яких шнурівка звішувалась у повітрі. Отам, під підовшою, було цілісіньке місто. Крізь петлю у шнурівках проходила якась парочка за руки. З дерева за ними спостерігав кіт.
Крізь арку, пустельний вітер гнав нових і нових людей. Вони підходять все ближче і ближче, здається, можна простягнути руку і вхопити їх за рюкзак, ну ось, просто у тебе в долоні — і зникають в арку. Максу уявилося, що вони зникають там назавжди. Це дурниці, звісно. Але на мить йому закортіло перевірити, чи дійсно там, на іншому краю, вони виходять — чи, може, залишаються у цій арці як у чорній дірі часопростору. Зникаючи з його поля зору, вони розчинялися, як з часом розчиняється каміння в пустелі. Вітер перетирає все на порохно, хоч би скільки йому на це не знадобилося часу. Арка ж поглинає людей миттєво — раз, і нема. Наче ніколи й не було.
Сутінки густішали, розпускаючись з кожного темно кутка, наче перші квіти ночі. Чому досі не вмикається світло? За що платять гроші тому, хто слідкує за вуличними ліхтарями? Як люди можуть сподіватися знайти щастя в місті, в якому, бляха, навіть ліхтарів не можуть вчасно увімкнути? Не кажучи вже про гарячу воду. Ще трохи, і він вирішить, що її просто не існує. Гаряча вода це міф, це фейк, це вороже ІПСО, яке розповсюджується даркнетом від одного анонімного акаунта до іншого. Її ніколи не існувало, чуваки, розслабтеся. Звідки, взагалі, в пустелі вода, та ще й, гаряча? Таке придумали, ну їй-богу. Краще ідіть, корисними справами займіться!..
По бульвару з натужним гудінням нісся тролейбус. Він точно кудись не встигав. В тролейбусах завжди їздять нещасливі люди. Скільки Макс не сідав у тролейбус, він ще ні разу не бачив когось усміхеного чи життєрадісного. Може, це металеві нутрощі цього електрозвіра так впливають на людей? Ну, знаєте, електромагнітні поля, вся фігня. Ідеш такий веселий, а потім заходиш в тролейбус, сідаєш біля заляпаного вікна, дивишся, як у гармоніці балансує кондуктор чи кондитер, один хрін, короче, тітка, що збирає гроші, як вона йде до тебе цією звивистою на поворотах залізною кишкою, і думаєш, еге, в який момент я звернув кудись не туди?
Славіку, до речі, подобаються тролейбуси. Йому узагалі майже все подобається.
Чим більше загускала темрява, тим менше відчувалась висота. Раптом Макс зрозумів, що її, як і гарячої води, теж не існує. Що таке висота у пустелі? А глибина? А витрата бензину на сотню кілометрів? Порожня вигадка спраглого до систематизації мозку, от і все. Без цього він не може існувати. Отам, під ногами, лишень велике-велике, м’яке ліжко, заслане чорною ковдою. Коли настає час спати, невидимі руки просто застилають нею те, що довкола, і все — стає темно. Наче ніч, тільки дуже-дуже довга. До якої тільки один крок.
Для чого взагалі потрібна ніч, якщо не для відпочинку після нескінченного виснажливого дня?
Макс позіхнув. Підпершись руками, він розвернувся і став на шорстку поверхню даху. Нахилився за рюкзаком, підняв його за лямки, наче пробуючи, чи не став той важчий, напхавшись пустельного пилу, і закинув через одне плече. Треба ще якось звідси злізти.
Присвічуючи тьмяним ліхтариком від телефону, Макс ступав горищем, стараючись не шуміти й не вступити у голуб’яче гівно. Десь тут були ґратчасті двері із двома виламаними прутами. Здається, праворуч.
У спину, крізь розчинений прямокутник дверей, що вели до зіркового неба, йому дихав пустельний вітер. Сухий і невблаганний.
А там, внизу, місто нарешті спалахнуло вогнями. Літня ніч заступала на чати.