Повідомлення telegram каналу - @antidaybook

Епізод 29. Женьок.
— Отут дивіться, зараз буде здорова колдобина! — вигукнув Шумахер, тикаючи пальцем у лобове скло.
Машина м'яко, але наполегливо пригальмувала, і саме вчасно — їх трусонуло, але не дуже.
Костян тихо застогнав, з'їжджаючи з крісла.
"Та ладно, хай поговорить. Хай, блять, поговорить! Що, наговорилися?.."
Женьок не знав, на кого він гнівається більше: на себе, що таке дозволив почати цю розмову, на оцього Андрія, чи на Костяна, котрий вліз у справи бешників. Півроку тому коштувало таких зусиль, щоб вони від'їбалися — і тепер усе знову.
— Тримайся, братику, ще трохи, ще, недалеко… — промовив Женьок. — Андрюхо, ану, поможи його підсадити повище, отако. Диви, щоб пов'язка не з'їхала!..
Як же це все було в нахрін неправильно. Чорна беха психованого Вітька, яка летіла крізь ніч. Степанович, який гнав її крізь поля. Шумахер на передньому сидінні, який показував дорогу; Саня Стрига, теж спереду, в якого, сука, просто виявилися ключі від тачки. Костян, із ножем в животі, обмотаним білою футболкою одного з бешників як пов'язкою. І вони — Андрюха, що попід руки тримав Костяна, щоб той не сповзав, й Женьок котрий міцніше притискав пов'язку.
Женьок боявся, щоб на колдобинах лезо не увійшло іще далі. Спочатку ножа пропонували витягти. Втім, дільничний суворо заборонив чіпати ніж, щоб не відкрилась більша кровотеча.
Це було так, в біса, неправильно — відчувати теплу й липку кров між пальцями, яка сочилась, крізь футболку, повторювати, наче мантру: "Тримайся, ще трохи, вже скоро, ми скоро будемо в лікарні…".
І головне, сука, що той виродок навіть не намагався чинити спротив. Наче це була його місія на вечір, яку він виконав — а далі буде що буде. Вітько лише стояв і дивився, як заточився Костян, як він упав, як до нього підбігли пацани — аж поки хтось не вибив ножа з рук у Вітька і не заламав його пикою в асфальт.
Він не пручався навіть коли приїхав патруль, що, за збігом обставин, був неподалік.
Не пручався, коли йому одягали блискучі наручники й відкрили двері на заднє сидіння поліцейської міцубісі.
І коли здійнявся галас чим везти Костяна в лікарню, навіть запропонував свою машину. І вказав в кого шукати ключі.
"Такий, блять, молодець — дивно що за кермо не посадили".
Степан Степанович почав пригальмовувати і Костян знову застогнав.
— Як він? — кинув дільничний, заглядаючи назад через дзеркало.
— Хріново, — відказав Женьок. — Весь блідий і руки трусяться.
— Не пускайте пов'язку, — важким голосом відповів Степанович. — Говоріть з ним, щоб не втрачав свдомість. Зараз виїдемо на трасу.
За вікно зблиснули фари. Вони повернули й під колесами відразу почалась рівна дорога. Не шкодуючи обертів, Степанович майже не поклав стрілку спідометра. Машин на шляху не стрічалося, а коли все ж пара червоних фар вигулькувала попереду, Степанович обходив їх по лівій смузі, як стоячих. Женьок зроду не бачив, щоб поліцейський так їздив десь окрім фільму "Таксі".
Десь там, із села, певно, виїжджала патрульна машина із затриманим. Тим можна було не квапитися — наручними вдягнули, в машині решітки, злочинець нікуди не дінеться.
А в них, пожадливо ковтаючи під капотом пунктир дороги, були власні перегони зі смертю. Добре, що німецька тачка могла давати такої гарюки й не розвалюватися. Добре, що ця тачка узагалі знайшлась і патрульні були неподалік. Добре, що дільничний виявився таким вправним водієм.
Позираючи на миготливу лісосмугу, що перетворилась на суцільний темний коридор на тлі сіріючого пейзажу, Женьок не міг позбутися відчуття: стара з косою невідступно дихає їм в спину. Десь попереду цього коридору на них чекає допомога. А позаду — лише кінець і могила. Костян тремтів, мов у лихоманці, очі закочувалися під лоба.
Якщо вони не встигнуть, ох, якщо вони не встигнуть… Женьок відчув, як до горла підступає важка й холодна грудка відчаю. Ні. Вони встигнуть.
— Тримайся, братику, — шепотів Женьок, щосили втискаючи просякнуту наскрізь імпровізовану пов'язку. — Скоро ми будемо.
Мають встигнути.
#на_хвилях_пшеничного_поля