Повідомлення telegram каналу - @antidaybook

На парковці хтось так пронизливо заверещав, що закладало вуха.
Саня міцно обійняв Настю, притискаючи її до себе, як скарб. Колись, коли він був ще таким малим, що по пиво ходив тільки для баті в кафе, вони з пацанами часто бігали по парку і стадіону. Пацани любили грати у войнушки, а він більше полюблав пошуки скарбів. Один, значить, ховає скарб і малює картку, а інші повинні його знайти. Часто ведучий ще міг ходити поруч, роблячи підкази — отам, за клунею, направо, тут біля пам’ятика наліво, а далі, ой, тепло, гаряче, гаряче, знайшо-о-о-ов!
Гаряче.
Саня відчув із великим здивуванням, як з очей несподівано покотилися сльози. Він зціпив зуби і прикусив щоку, щоб стримати їх, а ті текли одна за одною, скрапуючи на плечі Настіної кожанки. Вона трималась за Саню, як за особливо міцне дерево у цьому парку і мовчала. Десь угорі шуміло листя, розбурхане нічним вітром. Саня почав сьорбати носом, намагаючись з усіх сил не здригатися.
“Бля, розвезло, як ту тьолку” — подумав він.
— Ти чого? — озвалась до нього дівчина. В неї теж по обличчю туш розмазалась двома потічками. — Тобі шо… не сподобалося?..
— Нє, ти шо, наоборот, — хрипко сказав Саня, продавлюючи голосом клубок, що зібрався в горлі. — Ти… ну вобщє, короче, класна.
Він обійняв її ще міцніше, не бажаючи відпускати. Отак вони і стояли, гріючись одне одного тим дивним, відчутним лише їм двом теплом.
На парковці хтось кричав “визивайте скору!”. Хтось шукав телефон, хтось лаявся чи ридав, шаруділи підовши кросівок. Задеренчав мотоцикл, потім завелась машина. Тупотіли ноги і хтось почав світити ліхтариком.
— По ходу шось случилося, — глухо промовив Саня, вткнувшись Насті в плече.
— Угу.
Виходячи з парку по темній алеї, Саня однією рукою стискав Настіну долоню, а рукавом іншої нишком витирав очі. Йому було легко, як ніколи в житті. Дерева шелестіли іще сильніше, вітер гнав під ногами пилюку, а вони ішли поволі вперед — туди, де невблаганне кружало вуличного ліхтаря вихоплювало людей із магії ночі.
І лише, зачудовано вглядаючись вслід синім “мигалкам”, що пролетіли там за деревами головою дорогою, — не помічаючи ані колдобин, ані лежачих поліцейських, — Саня вперше по-справжньому замислився: по ходу, там на парковці, щось реально случилося.
Небо за деревами почало ледь-ледь світліти — скоро буде світанок.
#на_хвилях_пшеничного_поля