Розкажу публічно дві історії, які дуже добре демонструють, що нам не варто чекати емпатії і співчуття від західних країн. Перша історія В одній європейській державі проводили конференцію присвячену проблемам безпеки. Рівень учасників - глава держави-організаторки, урядовці, посли, глави різних місій, експерти. Звісно була панель присвячена Україні. Одна з наших спікерок була дуже емоційною - не по-європейськи. Вона коли говорила заплакала. Що має своє пояснення - ми з такого пекла туди приїжджаємо. Ми ж не зітремо на ці 2-3 дні памʼять і не вимкнемо телефон. Але після цієї панелі до мене звернулись організатори і спитали - а можна, щоб з України приїжджали менш емоційні спікери. Друга історія до мене звернувся один з європейських телепродакшенів з проханням провести тренінг з журналістами і документалістами - як висвітлювати нашу війну так, щоб їх телеканали пропускали це в ефіри. Бо натуралізм війни псує настрій глядачам і телеканали відмовляються від такого контенту. Ну, от таке в них сприйняття. Тобто, не варто нам чекати співчуття та емпатії. І чи повинні вони це відчувати? Не факт. Нам потрібна військова допомога і політична підтримка. А для цього мусимо говорити з Заходом їхньою мовою сприйняття. Так, щоб телеканали брали в ефіри … p.s. цей пост не про рішення МОК щодо дискваліфікації. Дії МОК - це юридична помилка і пропаганда заперечення війни.