ANGRY FRONT 🇺🇦

Київ знову отримав удар не лише по людях, а й по самій ілюзії безпеки. Черговий терористичний акт дуже чітко показав річ, яку в нас роками намагаються замовчати: заборона не зупиняє того, хто вже вирішив убивати. Папірець не зупиняє кулю. Табличка з правилами не роззброює психопата. Закон, який працює тільки проти дисциплінованого громадянина, не є захистом.Проблема не в тому, що в суспільстві існує зброя. Проблема в тому, що право на силу в нас розподілене принизливо й лицемірно. Злочинець шукає спосіб — і знаходить. Терорист готується не в межах дозволеного. Він не заповнює заяву, не стає в чергу, не чекає печатки. Він приходить уже з наміром. А поруч із ним стоїть звичайна людина, якій держава залишила одну функцію: впасти, сховатися або вмерти, поки хтось їде на виклик.Саме це і є суть провалу. Не абстрактна дискусія, не телевізійна балаканина, не моралізаторство людей, які ніколи не дивилися насильству в обличчя. А проста, груба реальність: коли зло входить у приміщення зі зброєю, беззбройний має не “правильну позицію”, а дуже короткий проміжок між переляком і кров’ю.Особливо огидно це звучить в країні, яка живе у війні. Бо держава вже одного разу все сама сказала без слів. На початку вторгнення вона не читала лекцій про “небезпечне суспільство”, а роздавала автомати тим, на кого спиралася в критичну хвилину. Тобто коли запахло катастрофою, громадяни раптом стали достатньо відповідальними. А коли перший шок минув — їх знову повернули в статус тих, кому не довіряють. Оце і є справжній діагноз системи: ти потрібен озброєним лише тоді, коли владі страшно.Ще бридкіше виглядає інше. Ті, хто любить розповідати про ризики озброєного населення, самі дуже часто не ходять без захисту. Нагородна зброя, охорона, спецрежим доступу до безпеки — для обраних. Для решти — повчання про відповідальність. Це не принцип. Це кастовість.Я не підтримую бардак. Я не підтримую стихію. Я не підтримую дурну романтизацію пістолета. Але я підтримую жорстку й дорослу модель: чіткий закон, реєстр, навчання, регулярні перевірки, психіатричний контроль, відповідальність за порушення — і гарантоване право людини захистити себе негайно, а не посмертно.Бо питання вже давно не про метал у кобурі. Питання про те, ким держава бачить громадянина: партнером у безпеці чи статистом у власному місті. І якщо відповідь друга — тоді не треба брехати про турботу. Тоді треба чесно сказати: вам дозволено лише чекати. А чекання в країні, де поруч росія, дуже часто закінчується могилою.

Сіверськ. Місто, ще не повністю захоплене підарами, але ситуація погіршилася. Русня просунулася північніше та північно-східніше міста, що підтверджується офіційними джерелами.Ворог намагається звузити сіверський виступ і створити умови для подальшого тиску на:Часів Яр таСлов’янсько-Краматорську агломерацію.Білогорівка — часткова втрата окремих позицій, бої за висоти та кар’єри.Нп. Верхньокам’янське – Спірне — інтенсивні піхотні штурми, противник має тактичні просування.Нп. Роздолівка — спроби закріплення та підтягування резервів.За саму Роздолівку. Коли наш «23 ОБСП» тримав ці позиції, ситуація уже на той момент була «печальна», і замість того, щоб тримати рубежі на підходах в самому селі (з підвалами, і погребами) і паралельно створювати лінію за самим населеним пунктом, «командування пускало хлопців по полях» за селом, де втрати були просто *бєйші уже в перші дні. «Лєпєсткі», скиди з дронів супроводжувалися всю дорогу. Тому не дивуюсь, що орки уже в Сіверську, адже на*уя ми «шагали» полями, як «у тирі мішені»—замість того, щоб це робили підари, і втратили таку кількість людей, що просто уже не було кому стояти на даній ділянці.?!?!А, це тільки ми, а скільки було після нас за рік часу?І скільки б людського ресурсу не було мобілізовано, з такими *обнутими командами «дєржать одинокое дерево» нам його завжди буде недостатньо.

Друзі, побратими та сестри по зброї,Сьогодні ми говоримо про нас — тих, хто в пікселях і берцях, хто носить стерті нашивки і важкі рюкзаки, хто знає, як це — тримати країну на плечах.Ми не герої з книжок — ми люди з недосипом під очима, з руками, що пахнуть медициною, дизелем і землею. Ми бачили більше, ніж хотіли, але йдемо далі, бо знаємо: там, де немає свого солдата, завжди приходить чужий кат.Кожен жетон на грудях — це відповідь на питання, навіщо потрібні Збройні Сили. Бо без нас тут не було б ні нашого прапора, ні нашої мови, ні наших дітей.Піхота, артилерія, сапери, медики, звʼязківці, пілоти, логісти — різні плечі, один хребет. Ми не маємо гарантії на наступну годину, але маємо одне одного й країну, за яку вартує стояти.Я дякую кожному, хто тримає цю лінію — на передовій, у тилу, на нулі, в медеваку чи штабі. Дякую тим, хто донатить, хто працює, хто не мовчить про війну, хто будує те, куди ми повернемося.З Днем Збройних Сил України.Ми самі є тим щитом, що дає Україні шанс на майбутнє.Тримаймо стрій. 🇺🇦Небайдужим підтримка на антенне обладнання та радіостанцію4441111074909270-моно 5168745131739655-приват