Напевно, це найдовша депресія, яка була в мене за весь період повномасштабної війни.Знаєте той стан, коли в тебе купа звітів, повідомлень, запитів, а ти навіть не можеш змусити себе щось опублікувати. Коли прокидаєшся зранку — і тебе дратує все. Телефон не замовкає 24/7. Ти бачиш, скільки навколо болю, проблем, прохань про допомогу. Бачиш хлопців, яким терміново потрібні автівки, дрони, РЕБи. І водночас відчуваєш себе безсилою.Не хочеться нічого. Не розумієш, чи плакати, чи сміятися, чи просто мовчати. Наче батарейка, яка роками працювала без зупинки, раптом показала 1%.Я завжди казала, що волонтери теж люди. Але чомусь сама постійно забувала про це. Бо завжди є хтось, кому важче. Завжди є черговий збір, чергова поїздка, чергова потреба.Мабуть, це і є вигорання. Коли ти не перестаєш переживати за інших, але сил на себе вже не залишається.За ці роки війни було багато різного. Були сльози, були втрати, були моменти, коли руки опускалися. Але такого виснаження, як зараз, у мене не було давно.Можливо, тому що ми всі дуже довго живемо на межі своїх можливостей.Іноді мені здається, що я просто втомилася бути сильною.Не тому, що не хочу допомагати. Не тому, що мені стало байдуже.А тому, що я теж людина.І сьогодні мені просто захотілося сказати це вголос.