Київ знову в сльозах. Знову зруйновані стіни, розбиті вікна, знищені домівки. І найстрашніше — зруйновані життя. Серед загиблих — мирні люди. Серед них — діти. Світ, який колись називали цивілізованим, мовчить або втомлено знизує плечима. Світ, де гроші, вплив і вигода часто важливіші за людське життя. Світ, що давно втратив здатність відчувати чужий біль так, ніби він власний. Ми живемо в реальності, де смерть дітей стає «черговою новиною». Де криваві злочини ворога вже не шокують, а просто заповнюють стрічки новин. Де людяність — це розкіш, а не норма. Але ми не маємо права звикнути. Не маємо права пробачити. Не маємо права мовчати. Кожен загиблий у Києві, Харкові, Дніпрі, Львові чи будь-якому іншому місті — це не статистика. Це чиїсь діти, батьки, друзі. Це частинка України, яку вбиває країна-терорист. Нехай цей біль стане для світу нагадуванням: байдужість убиває не менше, ніж ракети. Людяність — це не опція. Це обов’язок. І поки ми живі, ми будемо боротися — за кожне життя, за кожну дитину, за нашу землю і свободу. Слава Україні. Слава нашим захисникам, які тримають цей світ від остаточного падіння в темряву.