анастезія

Рєбят я піздєц зарядилася після ваших смс, перед тим як буду далі відповідати, скажу що я ДУЖЕ рада що зараз відчуваю момент в якому вирішую перестати хвилюватися про стосунки і їх відсутність в моєму житті, перестати намагатися, думати про минуле/майбутнє, сподіваюсь це надовго. Цей момент визрівав ДОВГО. Повірте, перед тим як написати це, мені довелося впевнитися на всі сто що я роблю крок вперед. Все це літо пішло на самокопання, тисячі запитань самій собі, пошуки причинно-наслідкових зв’язків і нарешті я відчуваю щось типу легкого спокою від усвідомлення що сталося те що сталося але життя продовжується. Останній тиждень особливо відчуваю що вже ВСЬО, я втомилася від сміття в своїй голові, мені не хочеться бухати з горя, мені хочеться брати себе в руки, згадувати який я у мами воїн, і йти розйобувати далі. Сумарно, на те щоб пережити все що сталося після мого повернення в Україну в 2024 пішов рік. Я більше не хочу повертатися ні в які свої ери, не хочу нічого «відновлювати». Хочу нового. І зовсім скоро мій новий план почне втілюватися. Через кілька днів матиму квитки на руках. Гудбай, Настя з минулого. It’s time to go

Як вам нове тату??🎚️⚜️⛪️🏛️Насправді, вагалася, так як не хотіла більше чіпати нічого окрім рук, але ми заколабилися з Данею і вирішили що треба набити щось грандіозне. Одночасно з цим в моєму житті все перевертається з ніг на голову і я вирішую що ЧАС НАСТАВ. Написала що готова. Я перепитала всіх своїх подруг та кентів, всі зійшлись на думці що ніщо так не підійде мені як меч, ще й такий. Наче ця тату була створена для мене. І ця тату символічна до моєї внутрішньої боротьби в ті часи в один день з яких ми набивали це тату. Перед сеансом ми звісно ж трохи ввійшли у вайб, я випила вина, прийшло купа моїх друзів які мене тоді підтримували, ми ходили на дах, їли, говорили, як вже казала, там де я, там не буває «просто щось зробити», там завжди лише «влаштувати дестрой і свято на всю хату, зібрати ораву людей і спати на підлозі»)) Так от, малюнок нанесли, Даня малює сам, до речі, ну і почався сеансЯ вище писала що лежала під купою протитривожних та заспокійливих таблеток, корвалолом, плакала і нічого не відчувала. Абсолютно ніякий біль під „колєнкой“ не перекриє душевний біль, але я мала триматися, бо після сеансу ми повинні відзняти контент. А це було о 04:00 ночі. Сто разів ходили курити то на дах то на балкон. Угарали з того що сеанс мав бути пару годин а а результаті я засинаю у рєбят під спів солов’їв за вікном. Короче все легендарно і максимально трушноВід окр сто разів перекроїла та переліпила шаблон ескізу, зайняло 4 дні, можливо ще трохи доб’ю контури і деталі рукоятки щоб більше виділити хрестПишіть сюди ваші думки про тату, цікаво почитати✍🏻📜

Те що нас не убиває — робить нас ̶с̶и̶л̶ь̶н̶і̶ш̶и̶м̶и̶ покаліченими, загубленими у своїх травмах шукачами хоча б якогось променю світла яке освітить шлях виходу з цього неминучого замкнутого кола пекла. Раніше я думала що біль мене «закалятиме» і, в результаті, завдяки болючому досвіду та травмам я стану термінатором якого вже не буде брати жоден негатив, термінатором який пройде «всі пункти становлення сильної особистості» і наступить хеппі-енд де я зможу щасливо жити і ця чорна полоса закінчиться назавжди, але ніхто не попереджав, що травми, навпаки, накопичуватимуться як монетки в копілку, яка, в кінці-кінців, просто розіб’ється, наповнившись болем який в дорослому житті ти навіть не встигаєш пропрацювати, вирішити одну проблему — як з’являється друга, а ти ще не відійшов від попередньої, і життя просто дає безкінечні ляпаси, і ти більше не можеш пояснити що в тебе болить, бо болить все.І все важче і важче стає жити і відчувати щастя, величезна хмара пітьми затуманює мозок і затискає у грудях те що тобі довелося просто проковтнути і через силу йти далі, інакше ти пропадеш, а час летить з шаленою швидкістю, і тобі немає коли лікуватися, загоювати свої рани, ти згадуєш безтурботне дитинство та життя без цих травм як якийсь сон, ти вже не віриш що це взагалі було, що ти взагалі здатен бути таким щасливим як тоді, травми стають частиною твоєї особистості і ти втрачаєш свою посмішку та іскри в очах. Так, тепер ти пережив достатньо. Достатньо щоб більше ніколи не бути таким як раніше. Тепер ти справді термінатор — роботизовано виконуєш свої задачі щоб підтримувати свою життєздатність та продовжувати свій шлях, хочеш ти цього чи ні, бо якщо зупинишся — значить все було дарма, і це все що рухає тобою далі. Тепер ти став сильнішим, але полоса перепон не закінчується, ніколи. Ти проковтнув біль і став безчуттєвим, бо виплакав всі свої сльози. Звичайне життя більше не для тебе. Далі чекають нові випробовування.

І очі опускаються вниз у людей що бачать плакати про Азов, очі опускаються коли проїжджає колона машин яка везе загиблого героя, а має опускатися коліно. Має підніматися голова гідної людини яка знає ціну яку платять герої за те щоб вона просто жила. Має підніматися дупа з дивану, а ноги мають нести не на Веранду на Дніпрі блять а на акцію, бо ваші літаки на Майорку, звісно, мають право бути, але хіба вони першочерговіші за ракети, що летять в сусідні до вас будинки, вбиваючи дітей? Мають воювати мужики, але серед рекрутів — діти, вісімнадцятирічні хлопці та дівчата, які щойно закінчили школу. А мужики — народні «герої», це у нас ті хто з’їбався з країни. «Красава, герой, молодчина, виїхав з болота» — ахуєть герої) А ті хто за вас життя віддав, ви хоч знаєте їхні імена? Що ви кажете про них? «Сам виноват, мог би жить, єво продалі, умер за детей дерутатов» — позор сука. Так, я вважаю що до воєнної теми мають бути залучені ВСІ, і КОЖЕН має давати захисникам більше ніж дає за рахунок в пивнушці, де п’є «за перемогу», бо перемогу скоро пробухають. «Пускай ідут воєвать дєті дєпутатов» — а чому не ті, хто цих депутатів обирав? Не обирав? Так а де твій голос? Де твій язик? Може прозвучить неправильно, але я хочу щоб всі хто замовчує, забрехує та залишається «внє палітікі» ловили в свій бік максимальний гніт та неповагу. Можливо такою силою, але я хочу щоб люди роздуплятися і роздупляти інших. І щоб ті кому не зрозуміло їхали на фронт де зрозуміють. Я не знаю про які «людські права» говорять люди, живучи в країні в якій інша країна вже порушила ВСІ можливі людські права, живучі у війні де в кількох містах від них місто збирають з обличчя землі разом з людьми, а у нас сука «право на то штоби говорить на руском» важливіше ніж все що коїться навколо, ми вийобуємося якимись шмотками та бабками і жаліємося як ми заморилися, який сраний сюр Якщо ви не в курсі, у нас війнаМожете безкінечно винити всіх навколо і залишатися бездіяльними, але коли прийдуть по вас — хто буде вас захищати? Ті, кого ви зневажали весь цей час, проходячи повз, знову вмикаючи тікток, опускаючи очі вниз, щоб не бачити «поганих новин»

Життя більше не буде таким як раніше, ми з тобою це знаємоЯ вже змирилася з тим що я не створена для того щоб жити «нормально». Я не можу спокійно жити коли мої доузі вмирають. Ти казав мені їхати і підкорювати світ, але мій світ завжди був тут. Як би вільно і спокійно я не могла жити поїхавши і забувши все — ти ж знаєш, я ніколи не забуду. І будучи в Берліні, на зйомках та шоу — життя здавалося повним сюром. Отакий сюр. Сьогодні я співпрацюю зі світовими артистами, п’ю просеко на зйомці на даху пентхаусу, гуляю біля Бранденбурзьких воріт, а завтра їду в країну де мені буде важко, страшно, та, моментами, безнадійно і безвихідно, але їду бо всередині щось горить. І не дає спокійно жити. І де б я не була, кожного дня мої думки були тільки про те що я не можу жити «нормально». Сісти в безпечне місце і почати все заново, бути вільним в оточенні таких же людей з усього світу які розуміють та цінують тебе та твою творчість, які ведуть тебе до «нормального» життя, відчувати спокій, відчувати світ по-іншому, але я ж ти знаєш, я не можу…всередині горить. І болить. І моя місія це не тільки бути там. Донатити з-за кордону це не достатньо. Відкривати банки і робити збори це не достатньо. Бути в тилу мені не достатньо. Хоч ти і хотів тримати мене від цього подалі і, як сказано, це те для чого ви всі віддаєте своє життя — щоб уберегти нас. Щоб ми не бачили того що бачите ви. Щоб ми могли спокійно жити. Але це сюр. Ніяких спокійно жити не вийде. І війна дійде до кожного, рано чи піздно. Я бачу як все більше і більше моїй друзів, найкращих та найсвітліших людей забирають в пекло. Я бачу як вони йдуть туди самі, з гордо піднятою головою. У 18 років. Займають найвищі посади. Прикиньте, хлопчики які щойно школу закінчили стають сержантами та командирами взводів. Де чоловіки? І, найголовніше, де Азов? Молодь гине стаючи героями доки люди сука займаються хуйньою. Ну не роздупляються вони від сторісів та постів. Цього мало. Чому ми, молоді та талановиті, амбіційні, віддаємо весь свій потенціал на те щоб просто уберегти інших, доки іншим похуй. Ви знаєте, вже похуй на тих кому похуй. Похуй на все. Для кого все це? В першу чергу для себе. Я хочу стати сильнішою. Я хочу пишатися своєю добротою, а не задавлювати її всередині щоб рухатися в цьому сраному лицемірному світі. Є мільйон доріг, я знаю. Але всі шляхи ведуть сюди. Я буду старатися об’єднати все і вижати весь можливий ресурс, я буду виїжджати щоб розйобувати там, для своєї мрії, яку я пообіццяла тобі втілити, але кожного разу буду повертатися. Бо тут горить моя інша мрія. І вона не дає мені спокійно спати. Я більше не хочу бути в безпеці. Не існує цієї безпеки. Вибач, але уберегти всіх не вийде. І я ніколи не знала цього спокою про який всі говорять. Ніколи не могла мовчати. Нова сторінка життя яка повертає мене туди де я щось не завершила. І мені треба це добити. Я доб’ю, обіццяю⚔️

Цей пост для тебе, дружеЗгадую як ми познайомились, тобі було ще 17, на першу ж зустріч ти приніс мені в подарунок кофту, ми гуляли біля річки, їли, сміялися, обійшли пів Києва, говорили про мотоцикли, татухи, музику, життя і війну…і тоді ти сказав мені що як тільки тобі виповниться 18 ти підеш воювати щоб захищати всіхВ глибині душі я сподівалася що ти передумаєш…але ти вирішив що будеш героєм. Через півроку тебе вже знала вся країна. Вийшов епізод від Азову. Пам’ятаю як ти потім прийшов на мій перший концерт, прямо перед відрядженням. Ти став дорослішим років на 5. Взимку ти знову повернувся і ми зустрілися в мене на Хрещатику. Я тоді тільки заїхала і здійснила свою мрію жити в цій квартирі. Ти як завжди приніс купу гостинців та подарунків. І знову поїхав. А через рік ти став обличчям Азову і висів на всіх плакатах Києва. Ти до сих пір на них. І там не просто двадцятирічний хлопець. Там справжній чоловік. Там геройЯ рада що в один день я вирішила зайти в запити і побачила твоє смс, інакше б я ніколи не дізналася як це мати такого доброго та вірного друга як ти, який завжди з повагою відноситься до близьких та друзів, який підтримує всіма силами і залишається поруч навіть будучи десь в окопах на прифронтових лініях. Дякую тобі за все. Побачимося післязавтра. На твоїх похованняхВічна пам’ять герою❤️‍🩹🫂🛡️

Все, я витратила тиждень на ці роздуми і переживання. Висновки зробила, емоції випустила, реальність усвідомила, прийняла все по факту. Це мене не зупинить. Мене взагалі ніколи нічого не зупиняло. Скільки разів я вже падала нижче нуля втрачаючи все то через війну, то через нав’язані суспільством іллюзії, то розбите сердце, і в результаті все-одно вставала і йшла далі. В мене ніколи не було ніяких багатих ухажорів чи багатих пап-мам, мені ніколи нічого не падало з неба, і тим не менш я почала заробляти сама ще вчившись в школі, на своїй творчості, я переїжджала і знімала квартири своїми силами, підробляла за копійки але виходила на нові рівні, завжди знаходила нові шляхи. Я не можу порівняти себе з жодною людиною з того ж медіа-простору бо я не стала популярною і багатою просто від того що я вже мала щось на старті, в мене на старті був НУЛЬ. І тим не менш я набрала сотні тисяч і мільйони. Потім знову втратила і знову набрала. В моєму місті в мене ніхто не вірив і я переживала єбануту травлю просто за спроби чогось досягти. Тим не менш, я цього досягла, і всі повірили. Я дивилася як люди перевзувалися на моїх очах і приходили до мене просити допомоги. Я почала розвиватися в Києві і цьому, звісно ж, теж не всі були раді. Мені намагалися і намагаються підісрати регулярно — я відсікаю всіх непотрібних людей і йду далі. Я не пішла легким шляхом коли почалась повномасштабка, і так, сука, було б легше тупо завалити єбальник і сісти жопою на два стільця, але я зайняла позицію яка до сих пір для мене є тою, на яку людям варто було б рівнятися. Так, я очікувала від людей що вони будуть такими ж сильними, і я не розраховувала на абсурдність ситуації яку приніс другий рік війни. Так, зараз я шукаю нові шляхи тому що ситуація мені, як і багатьом, просто перекрила кислород. Але що б не ставалося, скільки б хуйні не відбувалося, я завжди підіймалась і йшла далі. Тому зараз я просто хочу бути вдячною. Собі, мамі яка в мене вірила, друзям які були поруч, шляху який я пройшла, всьому, чого я досягла. Я не хочу корити себе за те що «мені вже 20 а я недостатньо те, недостатньо се» бляяять!! Єбане життя виявилось складнішим, ну не очікував блять ніхто такої хуйні, не думали ми що все це впаде на наші плечі, хотіли просто спокійно йти своїм шляхом, але він не те що тернистий, він блять усіяний списами та голками. Але я сука вже була на дні. І зараз я далеко не там. То ж чому я корю себе лише за те, що я вірила у хороше? Я прийму реальність в якій ти не можеш розраховувати навіть на завтрашній день, нехай так. Значить кожен день я буду жити як останній. Значить кожного дня я продовжуватиму боротися. Якщо об’єктивно — я в Берліні, я маю дах над головою, маю за що жити, пити, їсти, розвиваюсь кожного дня, колаборую з крутими людьми та артистами, творю і перетворюю, розширюю свідомість і всі ці усвідомлення це просто character development. І в мене все вийде, як завжди. Бо колись я пообіццяла собі краще життя. А хто я така щоб порушувати обіцянки? Точно не піздаболка

Ще я не розумію людей які знаючи весь біль, всю проблему, нечесність ситуації свого друга ідуть втиратися в «друзі» тим хто так вчинив з їх другом. Це найгірші криси в світі. Ворогу не побажаєш таких друзів. Знаю дівчину яка захищає хлопця який гв*лтував і творив дуже погані речі з дівчатами, в числі яких була її подруга. Ця людина бачила і знала як страждала іі подруга, і, замість того щоб стати на іі бік — почала розпускати плітки висміюючи подругу. А з хлопцем тим вона у хороших відносинах. Ну да блять, він же «крутий», у нього тисяча лайків на фотках в інсті і «круті» спільні знайомі, ай ай ай, не вигідно! В самої теж були ситуації раніше коли подруги сиділи і казали «я в ахує, господи як так можна, не уявляю як ти це все пережила», потім летіли на перший же пук лизати жопу людям які так само по ітогу вчинили з ними. Тільки вони не я, вони їм пробачили і зрозуміли їх, звісно ж) Звісно ж, звісно ж)) Сука ідіть нахуй отакі єблани, якщо мій друг піде до людини що намагалась мені шкодити — автоматично піде і нахуй, мені похуй які цілі у їхньої взаємодії, ви блять єбануті якщо вважаєте що це нормально. Тільки криси з розумінням віднесуться до такого, бо самі криси, і теж так поступили б, потім не встигнете отямитись як вас продали за два лайка в інстаграмі

Мені дуже важливо як можна більше всього різного, розбиратися в тому як все працює, ставити собі якісь челенджи, задачки, я постійно займаюсь спортом але у різних його проявах, не можу зациклились на чомусь одному, я ходила на пілон, паралельно займалась дома стретчінгом та йогою, паралельно зайняття скелелазіння, люблю співати, але теж роблю це рідко, бо іноді хочу іншого — тоді починаю саме писати пісні в ті самі замітки, люблю писати в цілому — пости, формат щоденнику, монологи, люблю готувати, іноді люблю щось руками поробити, пірсинг собі зробити, або самостійно нігті наростити, або якусь шмотку перешити, або придумати якийсь прикол для образу, макіяжі, фотографія та все що з нею пов’язано, звісно ж, підвіси шибарі, зв’язування, плей-пірсинг, зйомка, монтаж відео, моделінг, постановка кадру та створення концепців, стрільба, катання на мопеді (хотіла б свій мотоцикл щоб на ньому єбашити), малювання (раніше все життя це було моє найулюбленіше зайняття), грушу попиздити як варіант, танці, плюс все що можна де є адреналінКороче я реально люблю все. Мені все подобається. Люблю емоції. Ахуєнно коли все до чого не доторкнешся виходить ахуєнно

Ви знаєте, останні дні я все більше запевняюсь у тваринній природі людей, повній відсутності критичного мислення і про масштаби несправедливості та обману в яких живе людство. Все більше і більше я приходжу до висновків та чіткої картинки того шо всіх людей просто тримають в загоні, як тварин, все життя викачуючи гроші на їх потребах, половину з яких створили штучно, все життя кормлять їх брехнею, користуються їх життями як одноразовими серветками. Тонни брехні. Кожен день. Будь-яка ідея яку вам пропонують це просто штучна іллюзія альтернативи, якої насправді у людства немає. Пропаганда не те що скрізь, ми нею живемо, ми на ній будували себе з самого дитинства. Навіть та сама народжуваність нових людей — штучна, бо зачасту людям промивають мізки так що вони взагалі в житті не знають чого хочуть, але знають що їм треба. А нові люди треба лише вищим, щоб цих людей мати в запасі, щоб використовувати їх життя на власний розсуд. Ідею народжувати теж можна продати. Дитсадок, школа, універ, робота — ну прекрасна система вирощення чергового біоробота, чиї думки так само контролюватимуть собі на користь. Будуть продавати ідеї, щоб робот нічого не запідозрив, будуть створювати іллюзію «важливості» його життя. Якщо він почне щось запідозрювати — швиденько створиться «альтернатива» яка надасть сили для продовження гонки. Продати можна будь-що, нав’язати можна будь-що, впевнити людину в тому, що шматок гівна це є щастя і змусити її ганятися за ним все життя — запросто. Нещодавно зловила інстайт що можна продати навіть ідею альтернативи жорстокості — веганські продукти. Я абсолютно підтримую відмову від вбивства тварин, але в нашому світі ідея веганства не про це. Хіба хоча б в якийсь рік кількість продажу м’яса впала? Хіба на полицях м’яса стало менше? Хіба стали менше розмножувати, хіба стало менше заводів та «ферм»? Ні, все виготовляють в тих самих кількостях, викидаючи 30% непроданого надлишку щодня, бо нам же блять так треба ці мільярди стейків на полицях які ніхто не купить. І ні, потребуючим це ніхто не віддасть. Тільки в смітник. Добро тільки за гроші. Зате поруч тепер ще стоїть «альтернатива». Яка теж хоче щоб ви купували. Яка теж виготовляється в нереальних масштабах і надлишок продукції летить в сміття. Жорстокості не стало менше. Більше пластику, більше викидів в атмосферу, більше, більше, більше! Купуйте, вірте, їжте і мовчіть! У вас же є «вибір»! І хтось же свято вірить що його їжа «без жорстокості», хоча на моменті створення тієї самої упаковки вже загинуло безліч живого. Все що попадає вам на стіл, в магазин, в гардероб, навіть в ліжко — все пройшло шлях на якому залишило за собою численні смерті. Ніхто не думає скільки життів забрали щоб на черговому шматку землі вирощувати капусту, умовно. Зате люди вірять у власну святість, бо їм же нав’язали ще одну чудову річ — релігію! Ще й стільки варіантів — іди і відстоюй ідеї «звище». Але вони ніяк не роздуплять що «звище» це не з небес, а з кабінетів політиків, боги — це одні і ті самі сім’ї, прошарок людства в руках якого з покоління в покоління концентрується 80% фінансів світу, а поклоняються всі на цій планеті лише одному — грошам. Смішно шо ідею попасти в цей прошарок теж успішно продають, ганяючи білкою в колесі нещасних мрійників, які думають що старанно працюючи вони досягнуть того самого в житті, не знаючи, що старанно працювати — ще одна нав’язана ідея, яка абсолютно ніякого відношення не має до досягнення цих результатів