Дуже мене зацікавила книга "На вагу золота" Альони Рязанцевої, яку зараз можна передзамовити у Vivat.Це історія, яка розгортається на вуличках моєї рідної Одеси, а хороших книг про Одесу зараз напрочуд мало. Щоб оце, знаєте, без всілякої фігні, яку інколи помилково називають "історичною спадщиною".Та, виявляється, що це буде історія не тільки про кохання, а ще й про РХП та сприйняття себе.Маю декілька коментарів авторки, тому радо ними з вами поділюсь. Ось, наприклад, про бажання написати подібну книгу:Написати книгу про розлади харчової поведінки, постійне прагнення схуднути та навичку оцінювати інших за розміром тіла я хотіла все своє доросле життя. Ще на першому курсі університету стояла в черзі у їдальні та випадково підслуховувала розмови дівчат навколо. Знаєте, про що всі вони говорили? Тільки про одне — хто зараз худне/хто починає худнути/хто тільки планує. Ці уривки розмов мене настільки вразили, що я досі їх пам'ятаю.   Я дуже розумію пані Альону, ми наче стояли в одній і тій самій черзі. На жаль.Як дівчина, чий підлітковий вік припав на розквіт соцмереж, я не могла не відчути на собі їхній вплив. Б’юті-індустрія запевняла жінок, що їхня краса визначалась цифрою на вагах. На щастя, чим дорослішою я ставала, тим краще вміла фільтрувати й розпізнавати токсичні наративи. Проте хоч нині суспільство майже не цурається таких слів, як бодипозитив (або бодинейтральність), проблема живуча. Я теж пам'ятаю, скільки токсичних дарунків ми отримували від соцмереж, які в наші часи вважалися великим авторитетом. Сьогодні соцмережі змінилися, але наративи лишились ті ж самі. Тільки тиждень тому я відійшла від шоку, який шкідливий твердий сир та оливкова олія, а сьогодні вже намагаюсь зрозуміти адекватність рахування гарбузових насінин у салаті. І білок. Всі катастрофічно не добирають білок. Розлад харчової поведінки квітне досі, хоча і змінив свій полюс на нібито "здорове харчування".І ось зауваження ще про один страшний бік РХП, який ми не завжди в собі помічаємо:Поміж тим я хотіла показати, як сильно тиск через зовнішність змінює нашу поведінку та характер. Через страх бути зацькованими люди можуть перетворюватися в тих, хто цькує. Вони самі стають агресорами — починають грати за правилами гри, які їм не подобаються, тільки щоб себе захистити. Мені важливо було показати, наскільки ж РХП отруює життя людини — тривало й майже непомітно. Але не варто забувати про те, що це книга про кохання. І зазвичай саме чиєсь кохання допомогає нам побачити і полюбити в собі те, чого раніше не помічали або взагалі ненавиділи.Хто мене вже читав, знає: про важкі теми я стараюся говорити без повчань, моралізаторства чи занудства. Я люблю посміятися, поіронізувати та, правди ніде діти, поплакати. Відтак історія про Яну — ті ще американські гірки, в яких сміх чергується з щемкими моментами (особливо, коли йдеться про епізоди з особистим щоденником героїні).Про що ще ця книга? Звичайно ж, про кохання. Воно не заміняє любов до себе, але може показати, як це — бути доброю до тіла. Кохання може підтримати, і захистити, і мотивувати. Воно не лікує, а допомагає залікувати рани — і в цьому його цінність. Вже уявляю, як читатиму "На вагу золота" серпневим вечором на морі, насолоджуючись тим особливим заходом сонця, який буває лише в Одесі наприкінці літа, — саме в тих кольорах книги.🐸 Хроніки Амбер#цікавікниги_paniko