Днями до нас з Києва в ХАІ завітала почесна гостя, давній друг університету. Під час урочистостей з нагоди вручення стипендій вона раптом сказала просту, але дуже точну фразу: харків’ян ми впізнаємо одразу — у вас особливий спокій, сила і увага до інших. Ви дзвоните й питаєте, як у Києві зі світлом, хоча всі знають, як уже четвертий рік живе Харків за двадцять кілометрів від лінії фронту.У цей момент я бачив аудиторію і бачив, як багато це значило для нас, харків’ян. Ці слова були сказані сильно і вчасно, як справжня підтримка, тим більше що саме того дня після ворожого удару місто знову опинилося без світла. Такі речі запам’ятовуються.Так само і ми дзвонимо киянам, питаємо — як ви? Підбадьорюємо: тримайтеся, друзі, Харків з вами. З Києвом, з Одесою, з Херсоном — містом, ім’я якого вже вписане в новітню історію України не кавунами чи врожаями, а стражданням, силою і незламністю українського Півдня.Коли болить Сумам, Дніпру чи Полтаві, болить і Харкову. Ми плачемо, бо знаємо цю біль надто добре: зруйновані будинки, зниклі під завалами люди, тривоги і темрява, що стали частиною нашого щоденного життя. Але саме вміння відчувати чужий біль як свій і є тим, що робить Україну справді єдиною.Сьогодні, у День Соборності, особливо гостро розумієш: єдність — це не плакати і не урочисті слова. Це зв’язок між людьми і містами, коли рука тримає руку, навіть крізь тисячу кілометрів війни. Як колись легендарний живий ланцюг, так і тепер — від Харкова до Києва, від Сум до Херсона — нас тримає одне одного саме ця соборність. І саме вона тримає Україну.В.о. ректора Олексій ЛИТВИНОВ