Поблизу лікарні, де я зараз перебуваю на стаціонарі, є кавʼярня, там постійно сидять поранені: хто без руки, без ноги (обох), без ока. Така собі «туса» інвалідів.Якось зустрів там малого. Він з «Азову». Під час виконання бойового завдання його поранило, і він втратив ногу. Йому дуже пощастило: коліно і частина гомілки лишились на місці, а це означає, що він «в грі», тобто він в обоймі — він зможе виконувати бойові завдання далі.Ми випадково зустрілись у кавʼярні. Він попросив про спільне фото зі мною і сказав, що хотів би зробити фото з Білруським Янкі Не проблема. Якщо це хоч на хвилинку дасть малому відчути добрі емоції — це того варте.Я за все життя нікого для себе особисто нічого не просив.ВЗАГАЛІ.Життя так навчилоДо мене постійно звертаються по допомогу. Комусь щось потрібно дістати, з кимось домовитись, завести або познайомити.Вирішую питання.Домовлятися я завжди вмів. Ще з юності легко знаходив спільну мову, налаштовувався на одну хвилю з ним, вмів відчувати те саме, що відчувають вони. Це чи вроджене, чи набута риса — не знаю.Набираю Янкі.— Альо, «вусатий головний убор»?— Так, Іване, і тобі мої вітання.— Я тебе ніколи ні про що не просив, але зараз прошу: заїдь у лікарню (адреса така-то).— До тебе? Тобі щось привезти?— Ні, блядь, до мене не потрібно приїздити, і везти мені теж нічого не потрібно. До малого пацана заїдеш — він з пораненням, у палаті такій-то.— Добро, старий. Я повернусь з бойових і заїду до нього. Але і з тобою зустрінемось.— Добро.Кладу слухавку.Є один проєкт — «Праска». Це одяг, патчі, мерч, наліпки від військових з пораненнями для військових з пораненнями.Попросив 14 подарункових наборів. Заніс у ту саму кавʼярню, поклав перед баристою на стіл і попросив першим чотирнадцятьом бійцям з ампутаціями, що зайдуть у це кафе, подарувати ці набори.Чотирнадцять бійців отримають 14 наборів.Я б подарував 88, але в мене стільки немає 😂Робіть щось, чим ви будете пишатися!Всіх обійняв 🤗