Мольфар — у гуцульській традиції це людина, якій приписують надприродні здібності: вона лікує, керує погодою, знімає або накладає закляття, вступає у контакт із духами природи та небесними силами. Етимологічно поняття мольфар може сягати латинського виразу malus facere — «чинити зло», від якого походить середньовічне maleficium — «чаклунство, зла дія». Далі це слово могло трансформуватися через італійське malfare, румунське (волоське) malefar і набути місцевої карпатської форми мольфар.У XIV–XVII століттях у Карпатах відбувалася активна волоська колонізація — переселення пастухів-волохів (предків сучасних румунів) у верхів’я Тиси, Пруту й Черемошу. Разом із господарськими навичками — вівчарством, сироварінням, тваринництвом — вони принесли у гірський регіон власні магічно-релігійні уявлення, що поступово злилися з місцевою слов’янською традицією. Цей культурний обмін сприяв формуванню синкретичного типу народної магії, який зберігся в образі гуцульського мольфара.Тісні культурні контакти підтримувалися також між українською та румунською частинами Гуцульщини. Найпівденніші гуцульські громади розташовані нині на території повіту Марамуреш (Румунія) — по обидва боки річки Тиса. Тут і сьогодні живуть українці-гуцули, які зберігають архаїчні елементи мови, обрядовості й народної магії, подібні до тих, що побутують у гірських районах Івано-Франківщини та Буковини.У більшості етнографічних джерел ХІХ — початку ХХ століття мольфар постає як амбівалентна, але переважно небезпечна постать. Йому приписували здатність керувати погодою, наслати град або бурю, «зробити зло словом», заподіяти хворобу чи смерть. Такий мольфар — не стільки цілитель, скільки володар стихій, котрий стоїть поза моральним кодексом громади. У фольклорних оповідях він часто наближається до образу «злого чарівника» або «відьмака», що виявляє тісний зв’язок із середньовічною європейською традицією maleficium.Однак з 1990-х років образ мольфара зазнає суттєвої реінтерпретації. Під впливом популярної культури, публікацій езотеричного спрямування та неошаманських течій з’являється новий, позитивно забарвлений тип мольфара — «мудреця Карпат», цілителя, охоронця природи і носія прадавнього знання. Цю трансформацію сприяли, зокрема, постать мольфара Нечая (Михайла Нечая), який став відомим у 1990-х роках як символ «карпатського шаманізму» і сам себе ототожнював з шаманами, а також твори Громовиці Бердник, де мольфар постає як духовний провідник, що втілює ідеї гармонії з природою, енергетичного балансу та національної духовності.У цій новій інтерпретації мольфар стає частиною неошаманського та нью-ейджівського дискурсу, де давні народні уявлення переосмислюються в контексті глобальної поширеності ідей «енергій», «космічного знання» й «єдності людини з природою». Таким чином, традиційний мольфар — амбівалентний і потенційно небезпечний персонаж — у сучасному культурному просторі перетворюється на медіатора між стародавньою духовністю й сучасною езотеричною свідомістю.