Що скажете про такий туризм?🤔У зв’язку з геополітичною ізоляцією, економічною нестабільністю та внутрішнім тиском авторитарного режиму на росії, спостерігається виразна трансформація форм духовного пошуку серед зумерів. Якщо раніше значна частина російських громадян, зокрема молодих людей із середнього класу, шукала сенс і відновлення через духовні практики на території Південно-Східної Азії — у форматі ретритів десь в ашрамах, йога-центрів на Балі чи буддійських монастирях Таїланду або Шрі-Ланки, — то нині через обмеження, зростання воєнної загрози та загальну невизначеність відбулося різке зміщення вектора цієї потреби. Новим феноменом стає так званий «монастирінг» — добровільне перебування в православних монастирях на території Росії з метою «лікування душі», усамітнення, осягнення внутрішнього спокою або втечі від деструктивної дійсності. Ну, таке, якщо чесно лікування і втеча. Як на мене там в монастирях ще більше деструктивності, ніж в реальності.Цей феномен, попри зовнішню релігійність, не завжди є проявом глибокої богословської рефлексії чи свідомого входження в православну традицію. Швидше йдеться про симптом глибшої духовно-екзистенційної кризи, в межах якої зумери шукають не стільки Бога, скільки тимчасову втечу від соціального і політичного тиску в період СВО, тобто повномасштабної війни. В умовах, коли російська ідентичність зазнає значного тектонічного зсуву (бо жителі Кавказу і Центральної Азії підтискають), а домінантна ідеологія не пропонує реалістичних сценаріїв майбутнього (лише вічну війну), монастирі постають як простори символічної тиші, аполітичності й «очищення», які забезпечують мінімальний психологічний захист. Йдеться не про релігійне покликання, а про втечу від тривоги — втечу до дисципліни, до обмеженого і чіткого розпорядку, до відчуття «іншого часу» і «іншого світу», який, хоча б умовно, перебуває поза межами поточної катастрофи.Водночас такий тип духовного туризму, внутрішньо орієнтований на самозаспокоєння, не обов’язково сприяє реальній трансформації свідомості чи відповідальному осмисленню історичного моменту. Монастирі в цьому контексті функціонують радше як «контейнери для втечі від кризи», а не як джерела її вирішення. Проте сам факт виникнення «монастирінгу» як тенденції вказує на глибоку потребу в смислах, які не можуть бути задоволені в межах нинішнього політичного і культурного дискурсу. Таким чином, спостерігається зміщення акценту з глобалізованої, відкритої форми духовного досвіду до внутрішнього, інституціонально контрольованого та, подекуди, символічно регресивного пошуку опори в умовах розпаду колективної ідентичності в самих росіян.