Командував Лівобережним фронтом, прийнявши на себе удар усіх радянських дивізій. Вже у нерівній боротьбі, [не отримуючи боєздатних підкріплень] українська армія не вистояла, залишивши Харків.

А вже після вимушеного відступу військ Болбочана з Полтави його звинуватили у здачі міста більшовикам без бою. Але якби Болбочан не зробив цей відхід, то УНР ризикувала втратити свої найкращі військові підрозділи. Хоча не мовчав і сам полковник. Він доволі різко критикував суперечливу політику уряду УНР та вказував на його явні прорахунки: «Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, а лізете в міністри, лізете в керівники Великої Держави, лізете в законодавці замість того, аби бути вам звичайними урядовцями і писцями… Україна повинна червоніти за свій уряд перед світом… Подивіться, що з себе уявляють наші міністри. Як не критин, то подлець».

Болбочана звинуватили у “непокорі” наказам, у “самовільних діях” і навіть у підготовці “заколоту”. Його заарештували за наказом головного отамана Петлюри. Для армії і прихильних до Болбочана військових частин це стало шоком, арештовували не отамана, не авантюриста, а одного з найкращих бойових командирів, людину, що не раз рятувала державу в критичні моменти.

Прихільні Болбочану частини пропонували збройно визволити його, але він відмовився, сподіваючись, що зможе себе захистити не створюючи внутрішньої нестабільності в державі. Але Болбочану не дали реальної можливості захистити себе. Його судив військовий трибунал, який фактично виконав політичне замовлення. Багато його побратимів виступали на його захист, але рішення було ухвалене.

Також цікавою є персона людини яка арештувала Болбочана, це був Омелян Волох. Після втрати Проскурова 22 листопада 1919 року отаман Волох фактично перестав підкорятися командуванню Армії УНР. Перебуваючи на керівних посадах, він запам’ятався низкою злочинних дій – арештом полковника Петра Болбочана, участю в Проскурівській різанині, убивством полковника Виноградова та отамана Юхима Божка. У грудні 1919 року, командуючи Гайдамацькою бригадою, Волох захопив скарбницю УНР, а вже в січні 1920-го перейшов на бік більшовиків.

Нажаль, Болбочан загинув не в бою, а був засуджений до розстрілу через заздрість і страх Головного отамана УНР Семена Петлюри. Саме відсутність довіри Петлюри до своїх бойових командирів згубила Армію УНР і подарувала перемогу червоній Москві.

Трагічний фінал життя Петра Болбочана це дзеркало тодішньої української політики, її суперечностей, нерішучості й внутрішніх конфліктів і загальної некомпетентності.

Болбочан уособлював тип національного офіцера, який ставить честь вище за вигоду, а обов’язок – вище за політичні амбіції. Він розумів, що українська армія має бути дзеркалом української душі — чесною, шляхетною, організованою.

Його постать це приклад людини, яка залишилася вірною своїм принципам навіть тоді, коли довкола все хиталося. Він був не просто командиром, а моральним орієнтиром, який показував, що військова служба може бути справою честі і національних інтересів, а не амбіцій. Його життя нагадує, наскільки небезпечними для держави є внутрішні суперечки, коли особисті або партійні інтереси стають важливішими за спільну мету.