Спершу вони вб’ють твоїх творців. Художниць затопчуть і кинуть біля гаражів, поетів доведуть до петлі, журналістів та істориків згноять у таборах, священників розстріляють, а музикантів змусять співати їхні гімни замість своїх пісень. А потім — поставлять вивіски. Відкриють кінотеатри, школи й консерваторії. Ти дивитимешся фільми у кінотеатрі імені Пушкіна, вчитимешся у консерваторії імені Глінки, слухатимеш оперу в театрі імені Маяковського. Вони завалять твої полиці власним мотлохом. Ти навіть не згадаєш, коли на книжковій поличці з’явилася «Золотая серия русской класики», а улюблений гурт «Алиса» вбиватиме твої колонки криком про «Небо славян». Ти дивитимешся «Грозовые ворота» й «9 роту», з ненавистю дивитимешся на «чеченів» і думатимеш, що українське кіно ніколи такого не зніме. Одного дня ти опинишся в Києві й підеш у музей Булгакова, бо музей «шістдесятництва» здаватиметься тобі дрібним, убогим, нікому не потрібним. А в книгарні натрапиш на самотню книжку українською мовою — з дешевою палітуркою, від автора, якого ти навіть не чув. І подумаєш: «От і все. З літературою у нас нічого не вийшло». Вони переконуватимуть тебе щодня: їхня культура — «вєлікая». А твій Шевченко? Такий собі, провінційний бунтар, якому просто пощастило. Ти точно подивишся кілька серіалів про Пушкіна чи Єсєніна. А про Панаса Мирного чи Валер’яна Підмогильного навіть не знатимеш. Потім вони знову повернуться. Руйнуватимуть твої доми, виженуть тебе з рідного міста, нищитимуть твоїх письменників, спалюватимуть бібліотеки, розстрілюватимуть церкви. І тоді ти зрозумієш: усе почалося спочатку. Але цього разу ти став свідком нового початку — і вже можеш його побачити. Консерваторії імені Глінки та театри імені Пушкіна — це пастка, вигадана брехня, в якій ти жив. Чехов і Висоцький — це приманка, якою тебе відлучали від свого. А ти народився в місті імені Кірова й навчався в школі імені Толстого. Ти вірив, що це нормально. Ти думав: «Так і має бути. Не кожна література мусить стати великою. Нашій просто не судилося». Але ти помилявся. Єдина правда, яку ти бачив тоді, — та самотня українська книжечка серед сотень російських. Вона тримала країну, коли її топили в морі Достоєвського.