Можна вивезти Маринку, тімліда, на море. Та не можна вивезти тімліда з Маринки. Навіть якщо вона «вільна та хтива». (Її слова, не мої.)Облюбували ми ресторан на першій лінії. Переважно через чорноокого офіціанта.Ходили туди вже не стільки вечеряти, скільки на нову серію їхнього з Маринкою ромкому. Сюжет був захопливий. Діалоги — таке собі.— Generally speaking, I’m more of a meat eater.— Bitter? (Ну, що знав, те й перепитав)— No…— Pepper?— Chicken, please, — зітхає Маринка.О-о, треба втрутитись. Третю вечерю з прісним філе я вже не потягну.— Розумна, аж страшно. Визначся: хтива ти чи ерудована?— Хто так ще говорить — ерудована?!— Ти мені тут відповіді не уникай.…Часом її пробивало на філософське.— Ти думаєш, я вже тьотя мілфа, да?— Ну, технічно — ні. Мамі Стіфлера в «Американському пирозі» було десь 37. Ти вже давно її переросла.— Ой, мовчи, Шелдон на мінімалках. Ну і хто тут ще задрот?— Ерудит!Зрештою ця парочка таки перейшла на жести та доторки, а я позбавилась меню «Дієта №5».Того вечора моя квінейджерка повернулася до готелю розпатлана й щаслива.І, схоже, кільця на шиї ніхто не рахував.#ганнаівсеоце