Про «вічну війну» та магічне мислення

Усі дискусії про необхідність домовлятися з Росією про мир тут і зараз фактично позбавлені сенсу.

На столі немає жодної пропозиції з боку Росії, яку можна було б предметно обговорювати. Натомість Путін розкручує спіраль ескалації, вкотре розраховуючи, що ця зима стане для України останньою.

Але.

Дуже важливо, щоб у момент, коли справді відкриється вікно для прийнятної угоди, частина українського суспільства та інтелектуального класу не опинилася в полоні протилежної ілюзії: мовляв, якщо Росія готова до врегулювання, це саме по собі є ознакою слабкості ворога, а отже з ним треба не домовлятися, а остаточно дотискати.

Не скажу за всіх [можливо, я жертва власної стрічки чи рекомендацій], але мені часто трапляються дописи досить поважних і, на перший погляд, розумних людей, які наполегливо продають своїй аудиторії наратив про «останню сакральну битву, яка не залишить цю війну нашим дітям».

Вибачте, але все виглядає так, що наші діти житимуть не у світі Фукуями з його «кінцем історії», а стикатимуться з тими самими безпековими та геополітичними викликами, що й ми. І, схоже, вони так само не побачать розпаду Росії, а наступник Путіна цілком може зберегти уявлення про її «історичний життєвий простір».

Думка, що Україна прямо зараз перебуває в ендшпілі цієї війни – є лякаючим проявом релігійно-есхатологічного мислення, де фінальна битва добра зі злом має раз і назавжди унеможливити наступну війну. Переможці у Першій світовій війні, напевно, теж думали, що завдали ворогу фатального удару, після якого він уже не зможе оговтатися. Що було далі, думаю, ви знаєте.

Тому, якщо Україна й перебуває в ендшпілі, то радше в ендшпілі одного з раундів цієї війни. І пауза [на прийнятних умовах] між такими раундами сама по собі не є смертельною.

Як сторонній приклад багатофазної війни мені подобається аналізувати вірменсько-азербайджанський конфлікт [я не порівнюю цю війну з нашою], де маятник переваги не раз хитався від однієї сторони до іншої, а періоди ескалації змінювалися паузами для вичікування, відновлення сил і накопичення ресурсів перед наступною фазою.

Але підкреслю: підстав для паузи зараз немає. Якщо уважно послухати Путіна на Валдаї, стає очевидно, що його цілі виходять далеко за межі Донбасу.

Чому я взагалі проговорюю ці, здавалося б, прописні істини? Бо, по-перше, бачу схильність частини суспільства до ідеї «дотиснути» ворога тут і зараз [про це писав вище]. А по-друге, наші політичні еліти часто запізнюються з переоцінкою власних позицій: те, що ще вчора відкидалося як неприйнятне, завтра доводиться приймати вже за значно гірших обставин.

Нагадаю, що в лютому 2025 року, під час сварки Трампа й Зеленського в Овальному кабінеті, українська позиція полягала в тому, що зупинка бойових дій по фактичній лінії фронту без гарантій безпеки сама по собі є неприйнятною. Тепер це ледве не єдине, чого ми вимагаємо від Росії, а гарантії безпеки перестали бути предметом серйозного обговорення.

Звичайно, Росія й тоді навряд чи погодилася б на замороження війни. Але сама еволюція української позиції багато говорить про нашу здатність вчасно оцінювати межі власної сили та момент, коли простір для маневру починає звужуватися.

Зараз перемир’я неможливе, тому що його не прагне Росія. Але коли така можливість з’явиться, важливо не піддатися магічному мисленню, ніби цього Левіафана можна повалити останнім рішучим ударом.

Бо скільки ще ударів для цього знадобиться – не знає ніхто. А той, хто каже, що знає – або інфантил, або аферист.

🇺🇸 Гамбіт Трампа