Моя люба спільното «Порадні», доброго вечора.Ми вже у Загребі. За плечима — понад  900 кілометрів, перетин кордону, дві нові країни та ціла злива емоцій. Наші мандрівники вже сплять, у готельних номерах нарешті вимкнулося світло. А я, як їхній провідник і терапевтичний турботливий батько на цей час, сиджу в тиші й хочу розповісти вам, як пройшов цей величезний, складний, але такий красивий день нашого трансферу.Коли ми виїжджали зі Львова, я бачив, як хлопці знову почали внутрішньо стискатися. Дорога - це завжди невизначеність, а для пораненої нервової системи невизначеність дорівнює небезпеці. Але коли авто заїхало у Карпати, природа зробила перший терапевтичний крок. Величні, зелені, спокійні гори... Хлопці припали до вікон. Я дивився на них і лагідно казав: «Подивіться, які вони міцні. Вони стоять віками, і ми вистоїмо. Дихайте цим спокоєм, вдихайте його».Кордон: повернення дитячих страхівНайважчим етапом став перетин кордону. Для військових це виявилося точкою колосальної напруги. У багатьох увімкнувся режим «очікування пастки»: «А раптом не випустять? Раптом документи не ті? Раптом завернуть?». Я бачив, як у них ходили желваки на обличчі, як тремтіли пальці, що тримали паспорти.Тут мені довелося увімкнути все своє «обмежене батьківство». Я не відходив від них ні на крок. Я взяв усі їхні документи у свої руки, став попереду й сказав дуже твердо й спокійно: «Хлопці, це моя зона відповідальності. Я веду переговори з прикордонниками. Ваша єдина задача — просто стояти поруч і знати, що ви маєте повне право на цей відпочинок. Я з вами. Все під контролем». Коли ми нарешті отримали в руки документи і шлагбаум піднявся, з авто вирвався такий колективний видих, наче ми щойно вийшли з оточення. Вони знову довірилися мені, як діти батьку, який захистив їх від «суворого світу».Угорський транзит та денний БудапештДалі була рівна, монотонна дорога Угорщиною. Контужений мозок швидко втомлюється від одноманітного руху, тому ми робили регулярні зупинки. Я слідкував, щоб кожен попив води, щоб ніхто не засиджувався в одній позі, ми робили зупинки часто.А потім ми в'їхали в Будапешт. Ми проїжджали чудовими центральними бульварами, бачили прекрасну архітектуру, парки, купальні, проїхали повз Королівський палац, вдалині Парламент, через міст над Дунаєм. Це було справжнє відкриття для хлопців. Вони дивилися на цю мирну, казкову європейську красу широко відкритими очима. У цих поглядах не було війни - там було чисте, дитяче захоплення. Мозок отримав потужну дозу «вітаміну краси», яка почала витісняти сірі спогади про бліндажі.Загреб: труднощі втоми та вечірні радостіБлижче до вечора ми нарешті дісталися Хорватії та заселилися в готель у Загребі. Хлопці були виснажені. Фізична втома знову підняла на поверхню дратівливість і писк у вухах. Тут уже не було часу на довгі розмови - потрібна була чітка, любляча батьківська турбота. Я скоординував швидке заселення, допоміг рознести речі й простежив, щоб усі вмилися та перевдяглися.Щоб трохи розвантажити голову перед сном, ми вийшли на коротку прогулянку Горнім градом (старим містом Загреба). Тихою, прохолодною вечірньою вулицею ми дійшли до затишного ресторанчика на вечерю. Там, за тарілкою гарячої їжі, хлопців остаточно «відпустило». Сергій (ім'я змінено) раптом тихо сказав: «Я вперше за два роки відчув, що засинаю не від того, що вирубався від безсилля, а тому, що мені просто добре й спокійно».Зараз, після теплих розслаблюючих практик і дихання, вони сплять. Я обійшов, переконався, що всюди тихо, що нікому не сниться кошмар. Вони подолали цей важкий транзитний рубіж. Вони впоралися, бо знали - за їхніми спинами є ті, на кого можна спертися.Завтра - наш фінальний ривок до Меджугорє. До нашої головної мети.Дякую, що ви з нами в цій дорозі. Ваша підтримка - це наше паливо. На добраніч, рідна спільното. Ми під надійним захистом, і я бережу тих, кого ви нам довірили. P.S. Футболка на світлині - то один з подарунків хлопців, які вони мені сьогодні зробили)))о.Тихон#порадня_високий_ретрит_для_військових