Територія натхнення

​​Кожен із нас сідає в поїзд свого життя...Зустрічаємо наших батьків і думаємо, що вони будуть завжди з нами в дорозі. Але на якійсь зупинці вони вийдуть і ми повинні продовжити нашу подорож без них. До потяга входитимуть багато пасажирів: наші друзі, брати й сестри, кохання нашого життя. Багато хто виходитиме і залишатиме після себе величезну порожнечу, деяких ми навіть не помітимо, що вони вийшли. Це подорож повна радості, печалі, зустрічей і втрат. УСПІХ полягає в тому, щоб з кожним перебувати в добрих стосунках. ЗАГАДКА в тому: ми ніколи не дізнаємося, на якій зупинці маємо вийти самі. Тому ми повинні жити, любити, прощати і завжди робити найкраще. Бо коли настане момент, де ми мусимо зійти і наше місце спорожніє, від нас мають лишитися лише гарні спогади...і назавжди в потязі життя далі подорожувати. Я бажаю Вам, щоб ваша подорож з кожним днем ставала прекраснішою, щоб у вас у багажі завжди були любов, здоров'я, успіх і благополуччя!!!Велике дякую всім пасажирам у поїзді мого життя!!!

​​Життєва історія про просту людську добротуУ кожного з нас свої спогади про дитинство – веселі, смішні, зворушливі й сумні. У дитинстві, звичайно, кольори здаються яскравішими, небо – блакитнішим, дерева – вищими, але ось доброта залишається незмінною. І ця історія про неї, про просту людську доброту:Напередодні Різдва, перебираючи старі мамині листи, я згадав одну історію, яку вона мені розповідала:«Я був у мами єдиним сином. Вона пізно вийшла заміж і лікарі заборонили їй народжувати. Лікарів мама не послухалася, на свій страх і ризик дотягла до 6 місяців і тільки потім в перший раз з’явилася в жіночій консультації.Я був бажаною дитиною: дідусь з бабусею, тато і навіть зведена сестра не чули в мені душі, а вже мама просто пилинки здувала зі свого єдиного сина!Мама починала працювати дуже рано і перед роботою повинна була відвозити мене в дитячий садок «Дубки», розташований недалеко від академії. Щоб встигнути на роботу, мама їздила на перших автобусах і трамваях, якими, як правило, управляли одні і ті ж водії. Ми виходили з мамою з трамвая, вона доводила мене до хвіртки дитячого садка, передавала виховательці, бігла до зупинки і … чекала наступного трамвая.Після кількох запізнень її попередили про звільнення, а оскільки жили ми, як і всі, дуже скромно і на одну татову зарплату прожити не могли, то мама, згнітивши серце, придумала рішення: випускати мене одного, трирічного малюка, на зупинці в надії, що я сам дійду від трамвая до хвіртки дитячого садка.У нас все вийшло з першого разу, хоча ці секунди були для неї найдовшими і найжахливішими в житті. Вона бігала по напівпорожньому трамваю, щоб побачити, увійшов я в хвіртку, чи ще повзу, замотаний в шубку з шарфиком, валянки і шапку.Через якийсь час мама раптом помітила, що трамвай почав відходити від зупинки дуже повільно і набирати швидкість тільки тоді, коли я ховався за хвірткою садочку. Так тривало всі три роки, поки я ходив в дитячий садок. Мама не могла, та й не намагалася знайти пояснення такої дивної закономірності. Головне, що її серце було спокійне за мене.Все прояснилося тільки через кілька років, коли я почав ходити в школу. Ми з мамою поїхали до неї на роботу і раптом водій трамваю покликала мене:– Привіт малий! Ти став такий дорослий! Пам’ятаєш, як ми з твоєю мамою проводжали тебе до садка?..»Минуло багато років, але кожен раз, проїжджаючи повз зупинки «Дубки», я згадую цей маленький епізод свого життя і на серці стає трішки тепліше від доброти цієї жінки, яка щодня, абсолютно безкорисливо, здійснювала одне маленьке добре діло, просто трішки затримуючи цілий трамвай заради спокою абсолютно незнайомої їй людини.

Коли тобі 18 – ти хочеш самостійності. Втекти б кудись з-під маминого контролю і робити все, що раніше не можна було.Коли тобі 20 – треба б знайти свою другу половинку, бо вже здаєшся собі геть сформованою особистістю. Хочеться любові, романтики і щоб все, як в казці.Коли тобі 30 – ти розумієш, що казки не буде. Хочеться спокою. Щоб діти якнайшвидше виросли, не плакали ночами... І щоб той, хто поруч, хоча б поважав.Коли тобі 40 – хочеться виглядати молодшим, ніж є насправді...Добре заробляти, помагати дітям, а ще – щоб морщинок було видно якнайменше.Коли тобі 50 – ти хочеш просто бути здоровим, щоб не хворіли батьки і не сварилися діти.Коли тобі 70 – ти хочеш вернутися в дитинство, до мами… І хай би вона контролювала хоч кожен твій крок…І щоб ще трішечки прожити в цьому світі, навіть якщо, часом, нестерпно болить спина. І все інше... А зморшки - вже зовсім не хвилюють.Це - життя.В кожного віку свої цінності. Дороги назад - не існує.Тіштеся моментам, коли всі поруч!І головне - живі й здорові!