Вечір. Дитина прийшла додому, кинула «нормально» і далі мовчить. Ви відчуваєте, що щось сталося. Але вона мовчить.

Випитувати не варіант. У такі хвилини вона сама вирішує, чи довіритися і кому. Друзям. Інтернету. Нікому. Вам?

Колись підліткам 14–16 років поставили саме це питання: до кого ви звертаєтесь, коли потрапляєте у важкі обставини? До мами: 35% Сам(а) вирішую: 28% До друзів: 26% До батьків: 10% До тата: 1% (2010 рік, понад 1500 підлітків із 40 шкіл Західної частини України)

Від чого залежить цей вибір?
Від досвіду, який дитина роками отримувала вдома. Розбита чашка. Двійка. Загублена рукавичка. Кожна така дрібниця вже навчила її, що буває, коли приходиш і кажеш правду.

Якщо в такі моменти вдома крик, сором і «я ж тобі казав», дитина засвоює просте правило: помилки краще ховати. Коли важко… краще мовчати.

А якщо мама і тато спершу щиро цікавляться, питають «з тобою все добре?» і лише потім розбираються з наслідками, вона засвоює інше. Сюди можна прийти з чим завгодно.

Саме так батьки стають скелею. Непохитним місцем безпеки. Звісно ж, скеля ще не означає, що все дозволено.

Мама і тато можуть засмутитися, можуть не погодитися, можуть сказати про наслідки. Але вони на місці. І дитина знає: до них можна прийти.

Пам'ятаю, був момент, коли донька хвилювалася через зміни в класі. Вона почала говорити й відкриватися, а ми просто слухали. Без своїх «5 копійок». Їй стало легше вже тоді, коли вона виговорилась. А потім ми разом вирішили, як їй діяти.

А якщо ваша дитина вже зараз нічого вам не розповідає? Це не означає, що немає надії на відкритість. Приготуйтеся до наступної маленької розмови. Налаштуйтеся вислухати до кінця і не перебивати.

Питання до себе: коли моя дитина приходила до мене з поганою новиною, що вона побачила на моєму обличчі?
А до кого у важкі хвилини йшли ви, коли були підлітком?
Напишіть у коментарях.

Це 3 з 12 частин серії «Батьківський фундамент».