Завершення Другої світової війни у Європі спонукало Андрія Мельника і Степана Бандеру до серйозних роздумів щодо перспектив українського національно-визвольного руху.

Не можна було закривати очей на об’єктивний факт: у висліді війни українцям не вдалося реалізувати свою мрію про незалежну державу. Українці не спромоглася на державність, натомість українські землі опинилися у складі московської імперії, яка суттєво зміцнила своє міжнародне становище.

ОУН і ОУН(р) зазнали значних людських втрат і, фактично, були знекровлені. Водночас події Другої світової війни засвідчили великий потенціал українського націоналізму, який став могутнім чинником мобілізації значної кількості українців у боротьбі за самостійність і соборність України.

На той час вже остаточно втратила будь-яку актуальність «стратегія 1940 року», яка призвела до розколу ОУН, а отже необхідно було шукати шляхи консолідації національних сил.

А почалося все 1 серпня 1945 року в німецькому Кіссінгені, де з ініціативи Голови ОУН Андрія Мельника відбулася нарада з приводу створення єдиного фронту національних сил. Із запрошених на нараду прибули представники уряду УНР та Союзу Гетьманців-Державників і не прибула делегація від Степана Бандери. Однак уже в листопаді 1947 р. у листі до полковника Андрія Мельника С. Бандера зазначав:

«Маю переконання, що нам треба обговорити і узгіднити низку важливих справ. Пропоную спільно розглянути такі питання як: політична ситуація і перспективи її розвитку; як має на зараз виглядати українська політика; структура українського політичного життя, зокрема справа уодностайнення всієї самостійницької діяльности та одного політичного центру; взаємовідношення обидвох Організацій. Сподіваюся, що наша розмова спричиниться до розв’язки багатьох важливих справ. Вірю, що у Вас, Пане Полковнику, рівнож якнайкращі бажання і таке ж наставлення».

Знадобилося майже три роки складної і виснажливої роботи, щоб липні 1948 року у німецькому місті Аугсбург зібралися уповноважені представники ОУН і ОУН(р), а також інших еміграційних середовищ, які ухвали рішення про створення Української Національної Ради — законодавчого органу українців на еміграції, який виконуватиме функції передпарламенту майбутньої незалежної Української держави.

В ухваленій Декларації, зокрема, зазначалося:

«Тільки у боротьбі українці здобудуть свої права. Але звільнення українців, так само як і інших пригноблених народів, є водночас предметом міжнародного миру і демократичного розвитку світу. Російський комуністичний імперіалізм являє собою загрозу для всього світу і тому боротися з ним потрібно єдиним моральним і політичним фронтом і всіма силами тих, хто готові воювати за найвищі національні і людські ідеали, проголошені протягом Другої світової війни в Атлантичній хартії».

Яскравий історичний приклад для сучасних українських політиків, які у критичний для нації час втягуються у сварки і протистояння, замість спільно протистояти ворогові – Москві.