💬 Перший редактор Посла Содому колись навчався в УКУ і вже тоді в університеті були проблеми з меншинами та інклюзивністю.

Це питання навіть не про ЛГБТК, а в цілому про те, як університету пороблено… Ось історія від першої особи закритого (на той період) гея і людини з інвалідністю про УКУ і навіть про той самий «колегіум» у 2018-2020 роках.➿➿➿➿📰➿➿➿➿

"СІХ - Слава Ісусу Христу - так вітаються в УКУ. Мені вартувало багатьох зусиль туди потрапити: ЗНО кілька років поспіль і паніка, що моя українська недостатньо добра. Урешті-решт, усе вдалося. Навіть знайшлося місце у колегіумі, тобто гуртожитку. Рожеві окуляри я, щоправда, одягав з думкою, що закохуватись у хлопців мені тимчасово заборонено. Лише на чотири роки - не так уже й багато. Натомість я вперше в житті вирішив публічно говорити про мою інвалідність. Хтось мені навіть казав, що це моя місія в УКУ, бо їхнє гасло - свідчити, служити, спілкуватися. І я говорив. Мене ніби навіть слухали. Завантажений навчанням, волонтерством, дрібними підробітками я у певний момент погодився взяти участь у записі відео. На відео треба було розповісти, що я є людиною з інвалідністю та мій досвід навчання в УКУ. Оскільки ніде в Україні я не бачив схожого вишу, чимало речей мене справді надихали. Я мав величезну довіру й навіть не звертав увагу на те, що мені не організували жодних систематичних розумних пристосувань*, які б урівноважували мою інвалідність під час навчання. Пізніше я дізнався, що відео зі мною показували на благодійному вечорі у Києві, на якому УКУ збирав собі пожертви. Можливо його навіть показували на схожому заході у Лондоні. Хай там як, мене туди не запрошували. Тим часом у колегіумі я жив у кімнаті з хлопцем, який одного разу з огидою сказав мені, що не розуміє, як можна потискати руку відкритому гею. Він мав на увазі людину, з якою я якось співпрацював. У цій ситуації я добре усвідомлював, що не зможу нічого змінити так, аби потім продовжувати навчання в УКУ. І я мовчав. Якось від мене почали наполегливо вимагати мої документи про інвалідність, бо якийсь "фонд" оплачував компенсації вартості навчання та проживання у колегіумі. Не знаю, чим це закінчилося. Після першого року навчання у мене зламався мій старенький ноут. І раптом я зрозумів, що вкладаю усі свої сили у щось, що дає мені хіба стипендію на їжу. Моїх підробітків було недостатньо. Паралельно треба було змагатися за оцінки та додатково працювати над тим, аби моя інвалідність нікому не створювала незручностей. Почалися проблеми. Викладач-ки-і влаштували мені серію довгих розмов. Вони не розуміли, чому я більше не можу волонтерити, отримувати найкращі оцінки та радісно усміхатися. Я намагався їм пояснювати, хоча мені було соромно визнати моє вигоряння. Мені відповідали, що я "занадто вимогливий". Коли я потрапив до психологічної підтримки УКУ, студентка, яка працювала там "під супервізією", послухала мене й сказала, що я надто критичний до такого прекрасного університету, який дає мені стільки можливостей. Моя УКУшена історія стрімко закінчилася: із середнім балом 86 зі 100 мене відрахували за "академічну неуспішність". Я ні про що не шкодую, але вийшов звідти з відчуттям звільнення з радянського табору. Освіту в Україні я більше не планував".* - розумні пристосування - заходи й засоби, які пропорційно компенсують інвалідність; термін з Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю, ратифікованої Україною у 2009 році.