Шлях навернення та повернення до Господа виникає не всередині нас, не з бажання особистої досконалості. В рішенні повернутися вже є усвідомлення того, що саме Господь нас спасає, зцілює, підтримує. Його суд – це суд прощення, а не осуду. Ця впевненість супроводжує тих, хто кається у гріху.Далі пророк ніби вказує на необхідність шляху. Прощення та зцілення самі по собі не є автоматичними; вони вимагають прогресу, процесу усвідомлення, самоаналізу, рішень, які потрібно прийняти, звичок, від яких потрібно відмовитися. Можна сказати, що це час Великого посту.Текст говорить про два дні очікування, а потім третій день, щоб знову піднятися та розпочати нову подорож. У духовній традиції Церкви ми можемо знайти багато вказівок на це. Навернення – це не миттєва подія, а, власне, подорож, яка розгортається протягом днів. Звичайно, добре відчувати невідкладність змінитися та йти Господніми шляхами. Пророк каже: «3 І спізнаваймо, намагаймось Господа спізнати; його прибуття певне, як зірниця, як дощ, він до нас прийде; немов весняний дощ, який зрошує землю». Це означає, що ми не можемо зволікати, ми не можемо гаяти часу, ані навіть відкладати.Існує нагальна потреба змінити наші серця, бо Євангеліє має бути проголошене, бо бідні чекають, бо світ потребує слова надії. Йдеться не про те, щоб бути досконалими, а про те, щоб бути місіонерами, про те, щоб відчувати потребу змін для себе та для світу. У цьому сенсі особисте навернення має неминучий спільнотний та соціальний вимір. Ми навертаємось не просто для того, щоб забезпечити власне спасіння; ми навертаємось до Господа, щоб йти з Ним стежками світу, проповідуючи Євангеліє та зцілюючи кожну хворобу та неміч. Цього хоче Господь. І Він робить усе можливе, щоб ми це зрозуміли. Звідси питання Господа: «4 Що мені діяти з тобою, Ефраїме? Що мені діяти з тобою, Юдо?»