Коли допомога дітям та онукам стає обов’язком?

Діти виросли. У них свої сім’ї, свої рішення, свої діти.

Та мама залишається мамою

- Треба допомогти.
- Треба посидіти з онуками.
- Треба підказати, як краще.
- Треба бути поруч, коли просять допомогти

І часто ми навіть не запитуємо себе, чи можемо сьогодні, чи маємо свої плани.
Просто звично відповідаємо:

- Так, звичайно.

Я теж довго вважала, що повинна допомагати з онуками, брати участь у їхньому вихованні, підказувати дорослим дітям, якщо бачу, що вони щось роблять не так.

Мені здавалося, що так і має поводитися хороша мама й бабуся.

Поки одного разу не зрозуміла просту річ:

У моїх онуків є батьки.
У моїх дорослих дітей є їхнє життя.
А в мене - моє.

Це не означає перестати допомагати, любити чи бути поруч.

Можна допомогти, підтримати дітей, посидіти з онуками, коли це справді потрібно.

І водночас не скасовувати щоразу свої плани.

Для мене в цьому теж є свобода зрілої жінки - залишатися близькою своїм рідним і не втрачати за їхнім життям власне.

І тут виникає цікаве запитання:

Звідки ми взагалі взяли, що хороша мама чи бабуся повинна завжди бути готовою відкласти себе на останнє місце?

А як було у вашій сім’ї - ваша мама чи бабуся теж жила насамперед дітьми та онуками?