🤩🤩🤩🤩🤩🤩🤩🤩🤩🤩🤩У моєму горлі з’являється клубок. Здається, я знаю до чого хилить ректор. І моє хвилювання стає ще більшим, від моїх підозр. Дуже боюся докорів. Але вже як буде. — Міє... — голос ректора звучить спокійно й по-батьківськи тепло. — Я не хочу змушувати тебе. І не буду цього робити. — Він дивиться мені просто в очі. — Я лише хочу попросити тебе, подумати добре. Бо, якщо чесно, я не хочу аби ти їхала на турнір заради університету чи нагород... Ти повинна поїхати в першу чергу заради себе, звісно якщо матимеш таке бажання. — Він видихає і з нотками жалю додає. — Бо інколи ми так боїмося знову зробити крок, що самі відбираємо в себе шанс бути щасливими. Розумію про, що зараз говорить цей поважний чоловік, але просто мовчу. Не знаю чому, але саме від цих слів очі починає неприємно пекти. Чомусь ці слова пробирають до сліз. — Та якщо ти подумаєш і все одно скажеш «ні», — м’яко продовжує ректор, — я особисто прийму твоє рішення. І більше ніхто не буде тебе турбувати, чи тиснути на тебе. У кабінеті повисає тиша. Опустивши погляд, дивлюся на наші з Костянтином руки. Мені приємна його підтримка, але, що зараз відповісти ректору, я не знаю. Бо вперше мене не змушують, не ставлять ультиматум, не тиснуть. Мене просто просять, лагідно, спокійно. І більше того, мені дають вибір. І чомусь саме від цього відмовити стає набагато важче. — Я... — нервово ковтаю і зірваним голосом обіцяю. — Я подумаю. ❤️🤩🤩https://booknet.ua/book/tango-z-mazhorom-b454716