Наш президент пару днів тому визначив нинішній статус України в Європі як «фортифікація для європейських країн згідно географії і ризиків». Дійсно, фактично наразі так і є. Проте у своїй довгій історії Європа вже мала багато «фортифікацій». Зазвичай, всі вони закінчували погано. Згадаємо Візантійську імперію середини ХV століття, яка стояла між Європою і османами. Останній імператор марно благав європейські країни про допомогу. Останні були зайняті своїми справами і відмахувалися від прохань імператора. Візантія отримала лише невеликі кошти та кілька загонів добровольців. Результат відомий – читаємо чудову книгу С. Рансімена «Падіння Константинополя 1453». Інший промовистий приклад – Друга Річ Посполита. Коли її створювали після Першої світової вона мала чітке подвійне призначення: 1) Бути буфером між Європою та СРСР; 2) Загрожувати Німеччині зі Сходу. Настав вересень 1939 року і ця «фортифікація» швидко впала, отримавши від іншої Європи лише потужні слова підтримки. В Холодну війну «фортифікацією Європи» за географічною ознакою стала ФРН. Західним німцям це дуже не подобалося, бо всі розуміли, що в випадку гарячої війни з радянським блоком ця територія стане основним полем битви, з ядерними ударами. Тодішні німці не мали особливих ілюзій щодо свого майбутнього в випадку спалаху війни. Тому навряд чи нам варто бути «фортифікацією Європи». Доцільніше бути самостійним гравцем. Ба більше, для цього ми маємо наразі усі передумови.