Але є одна незручна реальність.
Сучасний психотерапевт, який сам будує свою практику, існує не тільки в кабінеті. Ми працюємо на дуже конкурентному ринку. Нам потрібно бути помітними, зрозумілими, цікавими❗️ І потенційний клієнт обирає не тільки дипломи та сертифікати. Він хоче зрозуміти, ЯК цей терапевт/супервізор думає, як працює, як обходиться зі складністю і навіть як осмислює власні помилки.

Тому для мене питання не стільки в тому, «можна чи не можна говорити про клієнтів», а в тому, ЯК говорити про свою роботу, не використовуючи при цьому клієнта.

Я для себе поступово вибудувала кілька правил:
1. Не давати конкретних біографічних чи інших деталей, за якими людину можна ідентифікувати.

2. Не виносити в публічний простір того з нашої роботи, про що не обізнаний сам клієнт.

3. Розуміти, що є певні клієнти та певні ситуації, в яких навіть сама ідея оприлюднення будь-якої інформації з терапії може бути недоречною.

4. Подавати історії узагальнено та більше орієнтуватися не на те, яким був клієнт, а на те, якою терапевткою я була поруч із ним: говорити про свої реакції, навички та професійні відкриття.

А тепер найбільш провокаційна частина.
Я не думаю, що кожен психолог, який не говорить публічно про клієнтську роботу, просто боїться проявлятися. Звісно, ні.

Але я точно думаю, що іноді за дуже категоричним уявленням про «етичність» може ховатися не тільки турбота про клієнта. Там може бути власний страх видимості, страх здатися колегам недостатньо компетентним тощо.
І тоді професійна етика може стати дуже зручним поясненням власної невидимості.

Є ще одна складна для мене тема. Іноді, начебто захищаючи клієнта, ми можемо непомітно забирати в нього суб’єктність. Вирішувати за дорослу людину, наскільки вона здатна оцінити наслідки власної згоди і що для неї прийнятно.

Я бачила ситуацію, коли доросла дієздатна клієнтка свідомо погодилася на детальний розгляд свого кейсу та особисте інтерв’ю в професійному колі, отримуючи від цього певну користь для себе, а деякі колеги все одно засуджували терапевта вже за сам факт такої домовленості.

І ось тут мені цікаво: а кого в цей момент насправді захищав психолог?

Бо іноді мені здається, що ми можемо проєктувати на клієнта і власний сором за психічну вразливість. Наче мати симптоми, складну історію, травми чи труднощі у стосунках - це щось настільки соромне, що це обов’язково потрібно приховувати, навіть якщо сама людина так не вважає.

Для мене етичність не зводиться до списку правил. Це не стерильність і не мовчання. Це ще й здатність щоразу запитувати себе: навіщо я це розповідаю? Чи можна впізнати людину? Чия це історія - моя чи клієнта? Чи не використовую я його вразливість заради власного просування?

Якщо резюмувати, то між «робити контент із клієнтів» і «ніколи публічно не говорити про свою терапевтичну роботу» є величезний простір.

І мені здається, саме про нього нам як професійній спільноті давно час нормально поговорити.

Де для вас проходить ця межа?