Друже, сьогодні тобі мало б виповнитися 55. Але в памʼяті й досі той страшний день наприкінці спекотного літа, коли куля вбивці забрала твоє життя. Досі важко говорити про Андрія в минулому часі. Важко усвідомлювати, що він більше не зайде до нашого прозорого офісу, не з’явиться у залі Верховної Ради. Важко прийняти, що його більше немає поруч… У стінах парламенту сьогодні — твої фото, з яких дивишся на нас, в яких весь твій шлях. Студент Львівського університету, перші національно-визвольні мітинги, згодом політична та громадська діяльність. Тут і фото з В’ячеславом Чорноволом у Львівській обласній раді. Згодом Помаранчевої революції, Самооборона Майдану, робота у Верховній Раді. Історичний момент, коли ми вибороли Закон про мову. А ось ти зі зброєю в руках у Києві в 2022… Тут твої рідні й друзі... Фото, які назавжди закарбували те, ким ти був насправді. Андрій Парубій завжди був із тих, хто здатен нести відповідальність. Він не шукав зручних рішень і не обирав простих шляхів. Він обирав правильні. Він залишався людиною — у власному кабінеті, у парламентській залі, на Майдані. Для нього влада не була привілеєм — це був обов’язок. Обов’язок перед тими, хто стояв поруч, хто довіряв і підтримував. Андрій мислив державою. Армія, Мова, Віра, європейський вибір — для нього це були не гасла, а фундамент, без якого Україна не виживе. Він умів бачити на роки вперед і брав на себе відповідальність за рішення, які формували наше майбутнє. Він ніколи не зраджував себе. Бо знав: компроміс із совістю — це поразка, навіть якщо зовні вона видається як перемога. Такі люди не йдуть назавжди. Вони залишаються у принципах, які ми маємо зберегти. У державі, яку вони допомогли втримати. У шляху, який вони проклали для наступних поколінь. Андрію, тебе дуже не вистачає… І досі болить.📩 Telegram 😎 Facebook 🕊 Twitter