Статистика telegram channel - @Pavlo_Klimkin

Вибори у двох східнонімецьких федеральних землях - Саксонії та Тюрингії - на цих вихідних не цікаві на широкий загал - ну відбулися і добре, це ж не національні. Однак вони є символом зміни L епох в європейській політиці - для нас символом L відверто поганим. У Тюрингії майже половину голосів отримали партії, які категорично виступають проти допомоги Україні - Альтернатива для Німеччини та партія Сари Вагенкнехт. В Саксонії дещо менше, але не набагато. Партії урядової коаліції отримали жалюгідні результати, опозиція в обличчі християнських демократів нічим особливим не здивувала. Тепер питання в тому, хто сформує земельні коаліції і чи взагалі це можливо, але для нас ці вибори підтвердили два виклики. Перший - складність не просто збільшення, а й утримання німецької мілітарної допомоги. Тепер вже ні в кого немає сумніву, що зменшення цієї допомоги наступного року не є результатом лише бюджетного дефіциту - це є реакція на зміни у внутрішньополітичних розкладах, зростання ваги проросійських популістів і відповідно зменщення маневру в урядової коаліції, якщо цей маневр в неї взагалі є. Але є і довгостроковий виклик - Німеччина стала останньої великою європейською країною, де партії мейнстріму 20 століття - християнські, ліберальні та соціал-демократи, а також зелені - вже не визначають політику, як раніше. Натомість популісти - ліві, праві і просто без напрямку здатні вигравати вибори і пропонувати свої прості рішення. Це матиме колосальний вплив на процес нашої євроінтеграції - її умови та терміни, який ми поки що навіть нездатні уявити. Але можна вже уявити кількість L зусиль та грошей, які РФ задіє, щоб зупинити і зламати наш шлях до ЄС. З "позитивними", тобто проукраїнськими популістами маємо навчитися працювати, на "негативних" - проросійських маємо знайти важелі, краще зіткнути їх з іншими популістами. Європа вже ніколи не буде такою, як раніше, популізм - це нова нормальність і ми маємо знайти на це відповідь. Ціна - наш шлях до ЄС.

Прем'єр-міністр Індії Моді не буде грати в нашу гру. Але його візит до Києва не про це - він не просто важливий - він знаковий. Американці хотіли, щоб він до нас приїхав, однак індійський слон завжди приймає рішення сам, хто б його не смикав. Моді показав США, щоб він "з ними", якщо йдеться про Китай. А Китаю відповідно показав, що матиме свою, незалежну - індійську і ніяку іншу - позицію. Особливо, коли паралельно китайський прем"єр у Москві. Для Путіна послання дуже просте - не зважати на слова Моді "зараз не час для війни" без наслідків не буде. Індія шалено залежить від РФ в сенсі зброї і є найбільшим у світі імпортером російської нафти. Індії не потрібна ані сильна, ані слабка РФ. Делі завжди намагався уникнути необхідності робити вибір, говорячи про свою нейтральність. Моді відчуває, що можливість "петляти" завершується, а зробити це можна тільки через більше активності, хай і показової. Нам це в плюс,адже шлях до безпеки для Індії полягає тільки зміцнення взаємодії із Заходом, а значить і з нами. В сенсі військових технологій наші перспективи в буквальному сенсі безмежні. І тут для нас з'являється вікно в геополітику. Його ще, звісно, потрібно відкрити. До того ж в нас різна історія, але в ній є одна схожість - ми стали незалежними через свою власну антиколоніальну боротьбу. Публічно це від індусів не прозвучить, але хай хоча б зрозуміють. Та й все більше серйозних людей в Індії усвідомлюють, що зближення РФ з Китаєм заграваннями з Кремлем не зупинити. Час для проукраїнської Індії ще не настав, а менш проросійська Індія - вже на часі. Це і має бути головним результатом візиту. В Азії всі розуміють символи - напередодні Дня незалежності випадкових візитів не буває.

Зустріч Байдена та Сі не знайде рішення для всіх світових проблем і для наших теж. Занадто велика прірва в позиціях і відсутності довіри. Але атмосферу відносин вона значно покращила. Назовні, навіть показово, але також і всередині. Кожен з лідерів може записати собі в плюс серйозні речі: Сі чітку декларацію американцями політики "Єдиного Китаю", а Байден заяву Сі про бажання об"єднатися з Тайванем невійськовим шляхом. Домовленості про поновлення каналів спілкування у кризових ситуаціях та контроль за експортом з Китаю речовин, що використовуються для виробництва синтетичних наркотиків (від цього у США кожного року гине більше ста тисяч американців) - теж позитивні. Все це, однак, не означає зростання довіри між США та Китаєм, а скоріше нормалізацію відносин. "довіряй, але перевіряй", як сказав Байден. Пекін і Вашингтон і надалі сприйматимуть світ як суперництво Китаю і США і не програти у цьому суперництві для них стратегічний пріоритет номер один. РФ на цьому рівні не гравець, але впливати на баланс протистояння може і буде робити, щоб довести свою користь для Китаю, щонайменше поки Путін при владі, адже принципово інших альтернатив в нього немає. Китай не полишить російський режим напризволяще, але й не буде дратувати США військовим співробітнитцвом з РФ. Китай здатний натиснути на РФ в питаннях незастосування ядерної зброї, свободи мореплавства у Чорному морі, де в нього є інтерес підтримання світових ринків продовольства та залізної руди, та ударів по цивільних об"єктах. Навряд він виступатиме із спільною зі США позицією, але координувати її з американцями - чому б і ні? Але така позитивна координація не виключає виникнення у майбутньому і "негативної", зокрема, щодо "деескалації" бойових дій як мети замість подальшого тиску на РФ. При всіх фундаментальних розбіжностях позицій Заходу та Китаю щодо нашої війни з РФ, які є і залишаться, вони обидва зацікавлені в "контрольованості" того, що відбувається, а значить ситуативно, хоч і не стратегічно, можуть спробувати скоординовано діяти. Якщо така зміна обставин виникне, то критично для нас буде переконати Європу у тому, що на кону і її безпека, тобто вона має стати геополітичним гравцем і сказати своє слово. Інакше вся світова політика робитметься на берегах Тихого океану, а назва Північноаталантичний альянс звучатиме кепсько. До цього дуже і дуже далеко, але раніше теж любили казати "як пішки до Китаю". Україна єшансом європи на безпекову суб"єктність і цей шанс слід використати зараз.

Путін і Сі потрібні один одному. Не в сенсі союзництва - для цього немає передумов: ані спільних цінностей, ані взаємної довіри. Але в обох є бажання зробити світ більш "понятійним" і менш заснованим на правилах. Тобто принципи в ньому мають бути, але їхню інтерпретацію Сі та Путін, звісно, кожен на свій кшталт, хочуть залишати за собою і тримати як предмет переговорів. Китайське керівництво впевнене, що майбутнє визначається стратегічним суперництвом зі США, Путін хоче такого суперництва навіть за умов, що сьогоднішня РФ стратегічним суперником вже не є і не буде. Але є одна сфера - ядерна зброя та її носії, де Путін почувається на одному рівні зі США - як у часи СРСР, які йому так подобаються. Саме тому РФ і зробила напередодні його зустрічі із Сі символічний крок з відміни ратифікації договору про ядерні випробування. Натяк зрозумілий - як колись США виснажили занепадаючий СРСР в тому числі через гонку озброєнь тепер Путін хоч «повернути» цю відповідь до США, але не сам, а разом з Китаєм. В Китаю набагато менше ядерних боєголовок, ніж в РФ та США, але їхня кількість буде збільшуватися. Путін вважає, що США не зможуть самі витримати цю нову гонку озброєнь, власне її не хочуть, оскільки переживають непрості часи у внутрішніх політичних дискусіях, а підтримку колективного Заходу їм буде отримати важко. Саме тому вчорашня розмова із Сі у Пекіні була для Путіна стратегічно важливою, звісно у доповнення до тем, як продати більше російських ресурсів до Китаю і як далі розвиватиметься ситуація на Близькому Сході. Путін буде пропонувати свої послуги Сі у всьому, що стосується головної мети китайського лідера - побудови світу, де Китай на одному рівні зі США та колективним Заходом. Він розуміє, що в цій грі РФ остаточно перетворюється на молодшого партнера Китаю, але гратиме далі, адже виходу в нього немає.Але це також означає, що Сі наразі вигідно тримати Путіна в цій безвихідній ситуації, тобто не давати йому програти. Сі прекрасно розуміє, що Захід "показав зуби" із застосуванням ATACAMS і буде це поступово, але стратегічно робити далі, в тому числі через постачання літаків. Китайці навряд перетнуть червоні лінії Заходу у постачанні РФ зброї, але поки що будуть і надалі надсилати майже все, щоб тримати російській режим. Якщо звісно Байден і Сі не домовляться про щось інше на своїй зустрічі, що планується наступного місяця. Тому поговорити із Сі до цього було так критично важливо для Путіна. Але Сі бачить світ через китайські і точно не російські окуляри.

Вчора Путін під час Валдайського форуму повторив багато своїх стандарних тез, до яких всі вже звикли. Але було декілька нових, свідомо срежисованих моментів. По-перше, підняття ставок в сфері стратегічних озброєнь. Розмови про випробування ракети з ядерним двигуном, про постановку на озброєння нової ракети Сармат, а головне - спеціально підготовлені питання про межі використання російської ядерної зброї і її можливих випробувань, чого вже давно не відбувалося. Ідея зрозуміла - показати, що в гонці стратегічних озброєнь РФ не програє. Більше того, це питання, з якого Заходу з нею потрібно домовлятися, інакше прийдеться домовлятися потім ще й паралельно з Китаєм. По-друге, шість вигаданих принципів майбутнього світового порядку, що підозріло нагадують деякі китайські пропозиції. Що очевидно є підготовкою до китайського візиту Путіна і спроби знайти кращу "спільну мову" з Китаєм. Потім Путін прямим текстом каже, що всі "дотичні - "кого це стосується" мають домовлятися. Тобто він за договорняк. який без нього неможливий про що і так всім відомо. І по-третє, він знову закинув ідею, що РФ проти членства України в НАТО, але начебто не проти ЄС, який він називає Європейським економічним товариством - не просто так. Я завжди намагався пояснити нашим друзям, що для Путіна червоною лінію є будь-який рух України на Захід, адже це фундаментально суперечить ідеології його режиму. Він зробить все можливе, щоб зруйнувати і цей рух і саму Україну. 2013 рік ми всі прекрасно пам"ятаємо. Путін пропонує Заходу нову оборудку - не чіпайте мене, я не буду чіпати вас, домовляйтеся зі мною про стратегічні озброєння і ніякого НАТО для України, а перспективу членства в ЄС можете декларувати - все одне у вас нічого не вийде. Ну так, якщо зовсім спрощено. І не факт, що ніхто на Заході не поведеться почати дискусію. Наша задача - і це серйозно - показати, що це веде в нікуди і сірі безпекові зони вибухнуть. Раніше, ніж пізніше. Путін говорит, що ця війна не про території - Захід звісно знаходиться по іншу сторону, але його частина також, хоча із зовсім іншої перспективи, не вважає, що території є головним питанням. Хоча звісно ми не почуємо про це в публічних заявах. Путін відчуває момент, коли виникають нові виклики, пов"язані із допомогою і західною солідарністю. Не допустити, щоб він цей момент використав - одна з наших головних задач.

Звільнення спікера Конгресу США МакКарті - це звісно унікальна і поки небачена історія. МакКарті довго хотів цієї посади і системно до неї готувався. Подивимося, хто переможе у змаганні за цю посаду - до речі, це третя за важливістю посада у США після президента та віце-президента..Тактично це для нас реальна проблема - поки не буде обрано нового спікера ніякого голосування за закони не буде. А коли його оберуть, прийде час голосувати за бюджет наступного року, адже наразі фінансування забезпечено на 45 днів і відлік вже пішов. Стратегічно все може виглядати зовсім не так погано. Очевидно, що наступний пакет допомоги Україні Конрес схвалить. Демократи свідомо як один проголосували за звільнення, їм потрібно показати бардак у лавах республіканців і їхню нездатність домовлятися про що завгодно, а головне - звинуватити умовно "трампістське" крило. А значить спробувати зменшити вплив "радикалів" серед республіканців. Стратегія з високими ставками, непевна і ризикована, але вона почала реалізовуватися. Очевидно, що нам такий вплив на перспективу аж ніяк не пасує. З позаминулого тижня внутрішня політика рулить всім у Вашингтоні, зовнішня стала навіть не заручником, а скоріше жертвою. Так і буде і далі, тут до президентських виборів у листопаді наступного року нічого не зміниться. Але наш фундаментальний інтерес не тільки в отриманні допомоги, а й у збереженні двопартійної підтримки - причому на перспективу. Від неї залежить і рішення про майбутню модель безпеки для України, а це можливо тільки за такої підтримки. Тому переживаємо зараз, але дивимося у майбутнє.

Американський документ з "переліком реформ" не містить нічого нового. Від слова "взагалі" - там вже все говорено і переговорено. Там є нагальні і супернеобхідні речі, а є те, що потребує окремої розмови. Новий поворот тільки в одному - цей документ свідомо оприлюднили. Кинули яу камінь у воду, від чого пішли хвили. На що власне і був розрахунок. І він спрацював - подальший перебіг є очевидним. Громяданське суспільство підготує свою версію необхідних змін (саме змін, а не реформ, це, як кажуть в Одесі, дві великих різниці). Скоріше за все, цих версій буде навіть декілька і всі вони будуть значно амбітнишими за "американський текст". Державні структури також будуть відчувати тиск вийти зі своєю версією і зробити її менш амбітною теж якось ані ким не сприйметься. Результатом стане дискусія з підняттям ставок перед рішенням про відкриття переговорів про вступ до ЄС і дискусіями на донорських майданчиках, адже там формуватиметься "колективного думка" колективного Заходу. Частиною якого ми хочемо якнайшвидше стати, а значить ця думка для нас є критично важливою. Хоча найамбітніші зміни потрібні насамперед нам, а не нашим союзникам, адже на Заході теж є чимало бажаючих "потягнути кота за хвіст" і не поспішати. А "камінь" кинутий американцями однозначно вдало, хвили пішли.

Небажання кандидата у президенти США від республіканців Де Сантіса надати нам перспективу членства в НАТО багатьом здається незрозумілим, зачіпає і навіть відверто ображає. Втім це лише частина "айсбергу", з яким ми маємо справу. До речі, Де Сантіс в своєму інтерв"ю наговорив набагато більше, і про те, що Україна не є стратегічно важливою для США і вони в Україні не мають чіткої місії, не говорячи вже про те, що він вважає неправильним платити зарплати "українським бюрократам" за рахунок американської допомоги. В цьому чимало передвиборчої риторики, але це лише частина проблеми. На сьогодні три кандидати від республіканців: Трамп, Де Сантіс та Рамасвамі разом мають підтримку 80% республіканців. В різних опитуваннях індивідуальні результати різні, але в сумі 80%. Всі ці кандидати так або інакше скептично ставляться до підтримки України. Водночас, лише 5-7% республіканців мають симпатії до РФ. Тобто "антиросійськість" ніяк не підживлює допомогу Україні, симпатія до нас залишається "віртуальною", а більшість дивиться на проблеми навколо себе: іпотека, інфляція, злочинність, міграція тощо. Лише дещо більше третини республіканців готові допомагати нам не менше, ніж зараз. Достукатися до цих людей - одна з наших основних задач, така сама критична, як зберегти підтримку наших фанатів. Адже втома поступово робить свою справу. Багато республіканців мають страх, що їхнє традиційне життя йде "в нікуди", мало хто звинувачує в цьому РФ, хоча її не любить. А от Китай звинувачує багато хто - від втрати робочих місць до бажання створити конкуренцію США. Ми не достукаємося до цих людей, говорячи про цінності, але точно можемо вкласти в їхню свідомість просту тезу -«більше РФ - більше Китаю». Відповідно, допомагаючи Україні, ти допомагаєш послабленню Китаю. Зараз багато хто вважає навпаки: чим слабше РФ, тим більше її залежність від Китаю і відповідно сильнішим є сам Китай. Ми маємо пояснити, що це хибний підхід, почати таку зовнішньо просту, але насправді дуже нетривіальну кампанію, щоб не втратити основний електорат республіканців та й інших теж. Інакше кожне голосування в Конгресі США все більше нагадуватиме політичне "мінне поле".

Відносини України та Польщі все більше перетворюються на "американські гірки". Багато що можна списати на емоції, ще щось - на вибори у Польщі менш, ніж за місяць. Вчорашній твіт польського міністра закордонних справ Рау зовсім про інше. Одразу видно, що він довго і ретельно редагувався і з'явився вже після інших емоційних заяв. Наша політика щодо Польщі названа "шкідливою та образливою" і "титанічна робота" буде потрібна для "відновлення довіри польського суспільства до доброї волі української влади". І все це з посиланням на "порівняння між Польщею і Росією". Російська тема є дуже токсичною в Польщі, всі поділи Польщі відбулися за російської участі. В Польщі, та й в Єврокомісії проспали тему з моніторингом за кількістю українського зерна, що потрапляло на внутрішній ринок. "З'їхати" з цієї провини, особливо перед виборами, непросто і потребує емоцій. Очевидно, що поляки мають захищати своїх фермерів, але підійшли до цього доволі кепсько. Про взаємодію Польщі та Єврокомісії годі й говорити. Але тепер те, що власне було емоційною кризою на фоні торговельної суперечки, може перерости в кризу довіри, причому не тільки політичну, а й суспільну. Під час війни старозавітний принцип "ворог мого ворога це мій друг" завжди має переважати. Друзі не бувають ідеальними, але інших в нас немає і вони нам конче потрібні. Зараз самий час включити антикриз і креатив, і донести полякам, що вони для нас важливі. Інакше ця криза почне жити своїм життям і заважати нам в багатьох речах - не в останню чергу під час вступу до Євросоюзу. Та й ніхто не може виключити, чи нам не прийдеться у майбутньому воювати вже разом. В нас тисяча років вкрай складної історії, але ми потрібні один одному як ніколи

Візит Кім Чен Ина до РФ це насамперед сигнал Заходу. Домовитися про постачання північнокорейської зброї та боєприпасів - для цього достатньо російського міністра оборони Шойгу. А зустріч на російському космодромі на Далекому Сході - прямий натяк на те, що Північна Корея може отримати допомогу у запуску супутників, що поки що в режиму не працює: попередні запуски були невдалими. Відвідування заводу, де виробляють літаки СУ, це ще один сигнал, адже це ще одне слабке місце режиму. Путін говорить Заходу і азійським країнам, що готовий "закрити" слабкі місця і зміцнити монстра, зробивши його водночас більш залежним від РФ. Північна Корея завжди була зобов'язана своїм існуванням Китаю, очевидно, що цей візит теж з китайцями щонайменше обговорювався, якщо не був погоджений. Китайцям потрібно ускладнити стратегію їхнього стримування з боку США та азійських країні зробити Північну Корею більш потужною, але контрольованою. Новина про те, що Путін прийняв запрошення відвідати Пхеньян, є його очевидним прагненням створити дуже нерівне, але пов"язане спільною антипатією до Заходу партнерство в сфері безпеки. Кім Чен Ин розуміє, що він потрібний: від поставок озброєнь до геополітики і звісно радіє, адже він отримає продовольство та можливо обмежений доступ до технологій. Втім, китайці мають обережно ставитися до зростання впливу РФ в Північній Кореї - це завжди була їхня вотчина і ділити її з Путіним вони точно не дуже раді. Відсутність високого китайського представництва на економічному форумі у Владивостоці це найкраще свідчення, що в Китая з РФ все далеко не просто. Путін відкривав форум у сумній компанії з віце-президентом Лаосу, що виглядало кепсько і навіть принизливо, хоча напевно Москва зробила все, щоб забезпечити присутність високих гостей з Азії. Партнерство з "товарищем Кімом" - це останнє, до чого може вдатися Путін, когось гіршого у світі банально немає. Тому незважаючи на всі ризики постачання зброї, сам факт візиту для нас геополітично - це хороший знак, адже ізоляція РФ працює навіть в Азії, хоч і зовсім не так, як нам би хотілося - дуже вибірково і на основі "азійських" геополітичних уявлень, що дуже відрізняються від наших. Токсичність Путіна відчувається в Азії - візит північнокорейського диктатора і вражаюча відсутність азійських лідерів у Владивостоці краще за будь-які приклади.