ДВА РОКИ ПРИНИЖЕНЬ. ВЕТЕРАНКА ПЛАЧЕ ПЕРЕД ДЕПУТАТАМИ, БО ПРОСИТЬ ТЕ, ЩО ЇЙ ОБІЦЯЛИ

Є відео, на якому керівниця громадської організації «Ветеран Хаб» уже не може стримати сліз перед депутатами Володимирської міської ради. І це, мабуть, найкраща ілюстрація того, як у Володимирі ставляться до людей, яким після війни потрібна не чергова порція красивих промов, а реальна підтримка.

Два роки громадська організація не може реалізувати виграний грант, бо не отримує приміщення для роботи з ветеранами. Грант є, бажання працювати є, програми є. А простору, який, за словами керівниці Наталки, їй обіцяли народний депутат Ігор Гузь та міський голова, - досі немає.

І ось людина, дівчина, яка мала б допомагати ветеранам повертатися до нормального життя, змушена сама ходити по кабінетах і просити бодай можливість працювати. Два роки пояснень, очікувань і невизначеності. А тепер — сльози перед депутатами.

Це вже не просто питання комунального приміщення. Це питання людської гідності та ціни чиновницьких обіцянок.

Ветеранський простір чи нескінченний трибунал?

Під час обговорення пролунали слова, від яких стає ще сумніше. За словами депутата, складається враження, що ветеранські організації фактично зводять лобами. А керівниця «Ветеран Хабу» взагалі зізнається, що приходить на засідання сесії, наче на трибунал.

Серйозно? Людина, яка намагається реалізувати грантову програму для ветеранів, має почуватися обвинуваченою перед місцевою владою?

Замість того, щоб шукати рішення, розв'язувати питання доступності та допомагати громадській ініціативі, депутати обговорюють, хто на що має право, кому що можна надати і як усіх поставити в однакові умови.

Особливо цікаво було слухати пані Анну Радкевич та її буцімто ексчоловіка Сергія, які намагалися пояснювати ситуацію. Бо за розмовами про рівність умов якось загубилося головне: «Ветеран Хаб» уже два роки не може повноцінно запустити свою роботу через проблему з приміщенням.

Рівні умови — це коли всі мають однакові проблеми?

Панство Радкевичів, схоже, перейнялися питанням, щоб усі громадські організації перебували в рівних умовах. Зокрема, щоб приміщення отримували не лише одні, а й інші.

Але є нюанс: рівність — це не коли всім однаково нічого не дають. І точно не тоді, коли організація з виграним грантом роками не може почати роботу, а її проблеми губляться серед депутатських дискусій. І цей грант вони писали ,бо їм пообіцяв і народний депутат і мер сприянню.

Якщо громада справді хоче підтримувати ветеранські організації, то потрібно не зводити їх між собою, а забезпечити належні умови для діяльності кожної. Особливо тих, хто вже має конкретні програми та ресурси для їх реалізації.

В мережі Telegram до речі, підняли питання та акцентували, що настав час обговорити й інше питання: чи справді комунальні приміщення використовуються найефективніше? Наприклад, чи не варто переглянути розміщення бізнес-центру в комунальному приміщенні, якщо звільнений простір міг би допомогти ветеранам? Це питання адміністраторів каналу "газета Пальоний Володимир" озвучив депутат міської ради Олег Тимосевич.

А якщо для повноцінної доступності приміщення потрібен ліфт, то це теж питання, яке можна вирішувати. Громада, яка знаходить кошти на різні проєкти, особливо забаганки луцького Недопада та гайки Палицюківських злодюг, мала б знайти можливість створити доступний простір і для ветеранів з інвалідністю. Звісно, за умови належного технічного обґрунтування та прозорого фінансування.

Але про це — згодом.

П'ять років розмов про підтримку, а ветерани досі просять про елементарне

Ми підтримуємо створення нормальних ветеранських просторів. Не формальних кабінетів для звітів і фотографій, а місць, де люди зможуть отримувати підтримку, спілкуватися, реалізовувати програми та повертатися до активного життя.

І це мають бути приміщення, пристосовані для людей з інвалідністю. Бо якщо навіть зараз вбиральні приміщень організацій не відповідають потребам людей на кріслах колісних, то про яку доступність і повагу ми взагалі говоримо?

Ветерани не повинні випрошувати те, що мало б бути нормальним обов'язком громади. Не повинні роками чекати на виконання обіцянок. І не повинні плакати перед депутатами, щоб їх нарешті почули.

Сльози керівниці «Ветеран Хабу» — це не слабкість. Це тривожний сигнал для всієї громади та й країни в цілому! Сигнал про те, що за гучними заявами про підтримку ветеранів можуть стояти роки бюрократії, невиконаних обіцянок і безрезультатних походів до владних кабінетів.

Дивіться фрагмент засідання та робіть власні висновки:
https://www.youtube.com/live/Ojo82a83mFk?t=4817&si=21Te7pPFrhyDGSsg

А тепер запитання до Володимирської пальоної міської влади: скільки ще має минути часу, скільки засідань і скільки сліз потрібно, щоб ветеранська організація отримала простір для роботи?

Бо підтримка ветеранів — це не слова з трибуни. Це конкретні рішення, приміщення та можливість працювати. І відповідальність за ці рішення лежить на тих, хто керує громадою.
#ветеран_хаб #володимир #гузь #пальонка #ветеранський_простір