Існує міф (іноді ми й самі в нього віримо), що психотерапевт має бути емоційно стерильним. Що наша робота — це просто застосовувати протоколи, залишаючись відстороненим спостерігачем.Але неможливо тиждень за тижнем занурюватися в найінтимніші, найболючіші та найсвітліші деталі чийогось життя і... нічого не відчувати.Як писав Фрейд ще в 1905 році: "Ніхто з тих, хто викликає найзлісніших напівприборканих демонів людської душі і бореться з ними, не може сподіватися вийти з цієї боротьби неушкодженим". Нас не вчать відключати почуття (це зробило б нас менш людяними). Нас вчать їх контейнувати і використовувати як діагностичний інструмент. Але ми все одно прив'язуємося. І для цього є терапевтичні рамки, які створюють безпечний простір.При цьому клієнти думають, що для нас вони лише віконечко у гугл-календарі. А це ж не так. Коли клієнт досягає прориву, ми радіємо. Коли клієнт іде з терапії, ми сумуємо. А коли клієнт іде з життя, то терапевт залишається у своєрідному вакуумі. Ми відчуваємо глибоке горе, втрату, але через конфіденційність ми позбавлені права розділити цей біль з рідними чи друзями клієнта. Ми горюємо наодинці.Ці стосунки нерівні, але вони абсолютно реальні. Тому, дорогі колеги, дозвольте собі визнати: любити своїх клієнтів (у здоровому, терапевтичному сенсі) — це нормально. Це не порушення кордонів. Це показник того, що терапія жива, і що ви працюєте не лише техніками, а й собою.Колеги, а як ви обходитеся зі своїми почуттями до клієнтів? Діліться в коментарях👇