Сьогодні в Бучі відбувся «Матч очікування: Кожен голос рятує».І це був не про футбол.Це був про біль, який не минає роками. Про родини військовополонених та зниклих безвісти Захисників і Захисниць України. Про матерів, які щоранку прокидаються з однією думкою. Про дітей, які засинають із питанням, на яке ніхто не може дати відповідь. Про дружин і чоловіків, які продовжують чекати, попри все.Сьогодні на футбольному полі зустрілися ветерани українського футболу та збірна Київщини — команда, до складу якої увійшли представники адміністрації, депутатського корпусу, ветерани, поліцейські та рятувальники. Але цього дня рахунок був не головним.Головне було на трибунах.Сотні військових кітелів зайняли місця тих, хто мав би сидіти там сам. Тих, хто мав би сьогодні жити звичайним життям. Вести дітей до школи. Повертатися ввечері додому. Будувати плани. Обіймати рідних. Радіти перемогам своїх близьких і просто бути поруч.Але замість них — порожні місця.І за кожним таким місцем — людина. Не статистика. Не цифра у зведеннях. Чийсь син. Чиясь донька. Чийсь чоловік. Чиясь дружина. Чийсь батько чи мати.Війна забрала у цих родин найважливіше — визначеність. Вона змусила їх жити між вірою та болем, між надією і невідомістю. І саме тому наш обов’язок — бути поруч. Не лише сьогодні. Не лише під час таких акцій.Ми маємо говорити про військовополонених. Ми маємо пам’ятати про зниклих безвісти. Ми маємо підтримувати їхні родини. Бо поки триває очікування — триває і наша відповідальність.Дякую ГО «Голоси тиші» за цю сильну та важливу ініціативу. Дякую родинам, які попри біль знаходять у собі сили говорити. Дякую всім, хто сьогодні був поруч.Бо вони не зникли з нашого життя.Їх чекають.І ми не маємо права про них забути.@Mykola_Kalashnyk