ЗІ СВЯТОМ!

 Когда на смерть идут - поют.
 А перед этим можно плакать.
 Ведь самый страшный час в бою -
 Час ожидания атаки...

 Завжди у цей день у голову лізуть ці чесні, незграбні та проникливі строки з вірша фронтовика часів Другої Світової, нашого киянина Семена Гудзенка. Я не люблю пафос - за ним дуже часто приховується фальш. І не люблю гучні слова у це велике Свято. Але так багато хочеться побажати нашим хлопцям та дівчатам, всім тим, хто захищае нас всіх від наступаючої бидлячої чуми.
 І фарту на полі бою.
 І Божого захисту, щоби оминали наших героїв і  пулі, і гранати, і снаряди, і міни, і дрони і ракети...
 І гнати бидло з нашої землі постійно, без зупинки. 
 І здоров'я та сил щоби пережити всі воєнні негаразди та живими та неушкодженими зустріти Перемогу настання мирного життя.
 І головного - ВИЖИТИ, вцілити. 

 Але не тільки. 

 Вчора повертався у вже напіврозібраному стані з роботи, вирішив зайти у нашу пущанську "Фору" за мінералкою і зі сторони літнього майданчика нашого фаст-фуду "Депо", що приліпився до сходів до магазину, почув іспанську мову. Розмовляли четверо, два смаглявих красивих парня і двоє не менш красивих пацанів яких я б від українців без іспанської не відрізнив. Один був на возику без правої кінцівки нижче коліна, один без частини правої верхньої, інші без видимих пошкоджень. Парні гучно розмовляли, сміялися під час спілкування, з апетитом їли наші погані, як на мене, бургери і абсолютно не мали вигляд пригнічених від втрат здоров'я людей. Зупинився трамвай і з нього вийшли двоє наших воїнів, обидва з пораненнями рук - ті були одна у гіпсі, одна на перев'язі. Вони підійшли до пацанів на майданчику і той що у гіпсі вигукнув - "Слава Колумбії! На що всі четверо іноземців майже в унісон відповіли не менш гучним - "Слава Україні", а потім всі шестеро вразнобій самі собі відповіли - "Героям слава"! І так мене зачепив цей прояв майже фронтового братства людей, які поправляють здоров'я у нашому пущанському шпиталі, що захотілося підійти та обійняти кожного з цих хлопців та запевнити їх, що вони не дарма захищають наше частково мирне життя... Стримався... Може й дарма... Я йшов додому та думав - чому воїни з двох країн стали братами, а ми, мирні українці, часто вбити один одного хочемо захищаючи своїх обісратих політичних кумирів, чому наше єднання та братерство стали зникати на п'ятому році війни?  І немає у мене єдиної відповіді на такі питання...

 Я пам'ятаю кожного з наших воїнів, з якими мене звела доля під час війни, з 14го року і до сьогодення. І ніколи їх не забуду. Ані живих, ані полеглих. Наші борги перед нашими ж захисниками неоплатні. Ані зараз, ані у післявоєнні роки, а вони обов'язково настануть. І я хочу побажати всім нам, "мирняку", такої ж  стійкості, братерства та взаємодопомоги, яку демонструють нам наші захисники. Не здаватися, не ламатися під ударами бидла. Не скиглити про "мир на будь яких умовах", а стиснувши зуби виборювати його у тилу своїм елементарним виживанням, допомогою один одному після постійних ударів бидла та роботою на Перемогу. І я точно знаю, що наша стійкість буде величезним подарунком нашим героям-захисникам  - ті будуть знати, що не дарма вони вже скоро як п'ять років стримують нашестя бидлячої чуми. Повірте - вони чекають на такий подарунок дуже сильно. 

 Вічна пам'ять полеглим.
 Вічна шана живим. 
 Бережіть себе наскільки це можливо, рідні. І повертайтеся додому ЖИВИМИ. Ваш подвиг ми не забудемо ніколи.
 Зі Святом вас, непереможні! 
 Слава Україні!