To Life. Мій шлях

Чистий аркуш Білий квадрат. Німа пустеля, де ще не ступав олівець, Де ти - і творець, і кат, і початок, і сам кінець. Це не просто папір, це зріз тиші, де час зупинив свій хід, Спроба змити з душі увесь вчорашній, липкий гид.Ти дивишся в нього - а він повертає твій страх: Тінь несказаних слів, що згасли, як іскри в холодних вітрах. Скільки разів ти вже креслив на ньому свій власний фінал? Скільки разів він ставав для думок твоїх - скеля і шквал? Але ось він - знову чистий. Як сніг на покинутій трасі. Це шанс не для слабких - це виклик у вищій, жорстокій іпостасі. Можна заповнити брудом, можна - істиною, що пече, Але пам’ятай: кожен слід назавжди в пам’ять аркуша тече. Не бійся порожнечі. Це простір, де ти ще не впав, Де ще не вигадано кайданів, де ти ще не зрадив свій ідеал. Затисни ручку, мов ніж, - нехай кров’ю пульсує рядок, Бо кожна літера тут - це останній, вирішальний крок. Аркуш не терпить брехні, він оголює нерв до кістки.Пиши так, ніби завтра не буде. Пиши - пробиваючи мізки.Бо все, що ми є - це тільки чорнило, що встигло застигнути в мить,А чистий аркуш - це вічність, яка в тобі вічно горить.© А. Ч. (17.03.2026)

Вірність брехні Ти відчуваєш? Всередині - розбіжність, Де дві частоти, що глушать одна одну. Ми платимо за цю фальшиву ніжність, Спускаючись свідомо у безодню.Відомо: завтра не інакше, ніж учора, Той хто клянеться, - збреше ще не раз, обов’язково. Вірність брехні - це найміцніша та опора,Що дає право почати знов все, знову й знову...Чому ж ми так тримаємось за неї, За цю ілюзію, що розсипається в руках? Вона дарує спокій, фантоми привілеїв І присипає наш одвічний страх.Де розум працює як жорстка мембрана: Частоти глушить, що можуть порушити твій сон. Реальність - відкрита, пульсуюча рана, Тому будуємо з ілюзій бетонний кордон.І міцно тримаємось за цей відредагований простір, Де кожен сюжет має логіку, колір і блиск. Ми вірні брехні, бо без неї ми вразливі дорослі, Що чують у космосі власний, скажений писк.А якщо зняти цей шар - під ним забагато тиші. Там просто ми. Справжні. Без декорацій і підконтрольної гри. І ця порожнеча лякає нас з тобою найбільше,Ніж усі нами вигадані, солодкі світи.© А. Ч. (10.02.2026)

Чужий крикМи ріжемо крила, щоб ними набити подушку,Бо м’яко лежати важливіше, ніж вміти літати.Ми просимо Бога про нову, блискучу ігрушку,Забувши, що він нам давав благодать, щоб кохати.Ми взяли океан і розлили його по пляшках,Підписавши: "Вода для миття лобового скла".Ми тримаємо душі в тісних, залізних лещатах,Щоб вона, не дай Боже, живою знов не була.Ми вийшли на площу, де міряють душу на грами,Де сонце - ліхтар, що заважає заснути вночі.Ми вічні шедеври запхали у пластик, у рами,Й на них, як на гак, почепили від дому ключі.Це епоха зручних, синтетичних, легких матеріалів:Щоб не прати - викинув. Щоб не лагодити - купив.Ми боїмось "важких", драматичних, глибоких сценаріїв,Де треба терпіти, щоб хтось тебе справді цінив.Людина людині тепер - не Титан, не Атлант,А сервіс, що має робити нам "добре" і "зручно".Якщо ти зламався, скінчився твій "грант" чи талант -Тебе заміняють на іншого. Швидко. Беззвучно.І крутиться світ, як шалена, глуха карусель,Де ми - пасажири, що платять своєй пустотою.Ми зробили "комфорт" головною із наших цілей,Забувши, що щастя завжди пахне потом, слізьми... І тобою.© А. Ч. (15.12.2025)