Мій любий читачу, Ваша покірна авторка уже була готова відкласти перо і дозволити юридичному товариству бодай ненадовго пожити без її спостережень. Ринок, здавалося, заспокоївся. Драми стали передбачуваними, амбіції — акуратно відредагованими, а зміни — виключно «логічними». Але, як це часто трапляється, достатньо лише одного інтерв’ю, щоб знову нагадати:у цьому місті найцікавіше відбувається саме тоді, коли всі намагаються переконати, що нічого не відбувається. І, зізнаємося, пройти повз таку делікатну композицію було б просто неввічливо. У київському юридичному товаристві, де кожен другий — стратег, а кожен перший — лідер, існує особливо витончений жанр: «передача влади, яка ніби відбулася, але, здається, не зовсім». Минув рік відтоді, як вельми поважний пан Тімур Бондарєв урочисто «відійшов від операційного управління» поважної родини Arzinger, передавши кермо Маркіяну Мальському. Втім, якщо уважно прислухатися до тиші — саме вона тут найгучніша — складається враження, що кермо передали, але руки з нього так і не прибрали. Новий керуючий партнер майже не з’являється у публічному просторі — і це мовчання вже починає звучати як стратегія. Або як симптом. Залежно від того, перебуває мій читач в іронічному гуморі чи ні. Натомість попередній — із завидною сталістю продовжує говорити про все як і раніше в юридичному салоні, співвласником якого він все ще є. І ось — велике інтерв’ю. Те саме, яке мало б нарешті внести ясність та зупинити чутки, які ширяться мов хвороба. Але, як це часто буває у витонченому товаристві, після пояснень стає не ясніше — а значно цікавіше. Коли зміни називають «регулярною ротацією», вони раптом починають виглядати як подія, яку довелося дуже ретельно упаковувати. Коли говорять про «втому», з’являється відчуття, що це лише найбезпечніша з можливих версій. А коли фірма з двадцятирічною історією з ніжністю називає себе стартапом — хочеться делікатно уточнити: це ще амбіція чи вже форма самозаспокоєння? Втім, найцікавіше — не в формулюваннях, а в їхній дивній відвертості. Бо, як би обережно не були підібрані слова, інтерв’ю звучить як те, чим воно, ймовірно, і є — як виправдання. І, що особливо витончено, крізь це виправдання досить чітко проступають усі ті питання й претензії, які, схоже, і привели до «логічного кроку». Інакше кажучи, рідкісний випадок, коли між рядків написано значно більше, ніж у самих рядках. І тут постає справді цікаве питання: чи поділяє цю філософію «стартапу» сам Маркіян Мальський? Чи, можливо, в нього вже є інша — менш романтична і більш управлінська — версія того, що відбувається з фірмою? Бо наразі ми маємо доволі рідкісний формат: інтерв’ю людини, яка відійшла від управління, про те, як саме виглядає управління. Що, безумовно, додає цій історії про колишнього лідера сумного шарму… Пильному читачеві слід уважно вивчити цей приклад комунікаційної стратегії. Вона справді є — сміливим, і, безумовно, таким і залишиться в підручниках нашого королівства як приклад того, як одне інтерв’ю може делікатно оголити всі внутрішні напруження, навіть не називаючи їх прямо. Тож у підсумку ваша покірна авторка хотіла б поставити два простих, майже світських запитання: 1. Коли ми нарешті почуємо вельми поважного Маркіяна Мальського — не як ім’я, згадане у інтерв’ю і не як менеджера, який нарешті зняв операційне навантаження з поважного Тимура Бондарєва, а як позицію нового керуючого партнера цього юридичного дому? 2. Чи вважає хтось у цій історії, що комунікаційні службовці в цій поважній юридичній родині мають бути більш лояльними до нового очільника, або хтось із них потребує невеликого… оновлення? Бо, як відомо в доброму товаристві, за невдалі висловлювання рідко звільняють авторів. Набагато частіше — тих, хто порадив їх опублікувати. І це, погодьтеся, вже значно цікавіший розвиток подій. Завжди з іронією і увагою,Леді Віслдаун