Я не хочу вашого руского міра ... #3 (продовження).… Я знову дивлюся на зруйнований будинок у Бородянці… А перед очима він цілий. І Людмила Петрівна, яка живе тепер хтозна де, стоїть під ним і махає мені радісно рукою. Я зараз підберу її, і ми поїдемо в школи до дітей. І школи ще цілі. І діти ще живі, не згвалтовані, не вбиті рускім міром… Мені хочеться зірватися на крик до всіх українців: «Я не хочу вашого руского міра! Ви попатріотили і повернулися до толерування руского міра після Помаранчевої революції. Ви попатріотили і повернулися до толерування руского міра після Революції Гідності. У вас напад патріотизму зараз після Бучі й Ірпеня, ви перейменовуєте вулиці, а далі що? А далі знову рускій мір. Бо ящик з малоросами ВЖЕ у вас під носом його повертає. Я не хочу його ні чути, ні бачити! Рускій мір повертаєте ви, українці, своєю толерацією. Ви, українці, продовжуєте мені його нав’язувати тепер, куди б я не пішла. Нав’язують і ті, хто й досі гуторють по-московскі, поширюючи рускій мір. Нав’язують і ті, хто говорить українською… Якщо війна не допомогла його позбутися, то й перемога не допоможе! Куди мені від вашого руского міра дітися? Де мені знайти таку Україну, щоб була Україною без домішок руского міра?! Скільки можна вашим рускім міром мене катувати?»