#НАрх_штудії

Сучасна цивілізація по праву може вважатися цивілізацією сидіння. Більшу частину свого життя її раби проводять у положенні сидячи: офісні клерки, програмісти, начальники та підлеглі, продавці та касири, значна кількість військових, викладачі й студенти - усі вони працюють, вмостивши гузно на стільці різних форм та розмірів. Коли вони приходять додому, вони теж зазвичай сидять: за столом чи на дивані, розвалившись у кріслі чи на унітазі. Сидячи, вони кермують автомобілями й мотоциклами, літаками та поїздами (пасажири яких теж зазвичай сидять). Сидять у тюрмах і школах, у кав'ярнях і ресторанах, деяких храмах під час богослужінь і в парламенті під час дебатів.

З усіх сучасних професій, які не передбачають сидіння протягом майже всього часу роботи, можна згадати хіба що автомеханіків, кухарів, деяких охоронців та прибиральників. Решта - сидять, зазвичай при цьому влупившись в екран. Це - ще одна визначна деталь нашого часу. Люди без кінця вглядаються у мерехтливі чорні дзеркала, проте що вони здатні побачити там, окрім свого власного відображення? Чи задумувалися ви над тим, наскільки більше часу протягом доби стали проводити за всілякими екранами за останні 15 років? Чи стали ми від цього щасливішими й здоровішими? Останнє питання, либонь, точно риторичне. Часом видається, що деяких людей визволяє з-під екранного гіпнозу тільки сон, який вони самі намагаються мінімізувати, - чи то там вони теж лупляться в якийсь екран?

Усе це вселяє якщо не розпач, то певну зневіру в методах лібертарної педагогіки, яка стверджує, що дітей не варто примушувати до навчання: через ігри вони вчаться якнайкраще і щонайпотрібнішому для них в цей момент часу. Але ж класикам ішлося про старі офлайн ігри, через які дитина так чи інакше взаємодіяла зі світом та іншими живими людьми. Як бути з тим, що зараз дозвілля дитини майже неминуче займуть ігри на смартфоні й планшеті, перенасичені рекламою та значно ущербніші за якістю, ніж навіть комп'ютерні ігри мого дитинства у "нульових"? В принципі, відповідь мені відома, але вона потребує колосальної енергії від батьків (утім, чи не заради цього вони ставали батьками?). Факт у тому, що виховання свободою нині значно проблематичніше, ніж навіть у ті часи, коли альтернативою тотальної обробки системою була "вулиця" з її бандами та субкультурами.

Що я ще хотів згадати у цьому дописі - так це епідемія речей, як влучно охарактеризував нашу епоху сучасний філософ Трістан Гарсіа. Сидячих людей оточує маса, величезна маса речей, виготовлених у конвеєрний спосіб (і не тільки). Серед цих речей годі віднайти унікальні, одухотворені руками майстра-ремісника; більшість із них веде свій родовід від ошалілого китайського верстату. Мова навіть не про сміття й не про безглуздість одноразових речей, описану Чаком Паланіком на початку "Бійцівського клубу". Мова про нібито потрібні побутові речі, які наповнюють наші кімнати й комори, горища та гаражі. Дотепно, хоч і дещо поверхнево, ця ситуація висміяна в німецькій стрічці 2018 року "100 речей і нічого зайвого".

Велика війна, як і завжди, трохи приводить до тями: екрани згасають, бо мережі поставок їхньої енергії виявилися надто крихкими; хтось за якусь мить втрачає усе накопичене майно внаслідок прильоту чи вимушеного переїзду в тил. Проте загалом споживацька гарячка тримає українців у своїх неонових лещатах (нечутних і цупких водночас) так само, як і раніше.

Бездарна мемна епоха (пор. із "фельєтонною епохою" з "Гри в бісер" Германа Гессе) насправді спромоглася породити рецепт супроти всієї цієї екзистенційної нудьги (сидіння-екрани-речі), і ви його точно знаєте: вийдіть на вулицю, торкніться трави!