20 років тому Україна власноруч розібрала свій стратегічний щитРівно двадцять років тому, 27 січня 2006 року, на авіабазі «Полтава» було знищено останній український стратегічний бомбардувальник Ту-22М. Цей момент став фінальною крапкою в масштабному процесі, в рамках якого Україна ліквідувала 60 надзвукових ракетоносців Ту-22М та 423 крилаті ракети Х-22 — один із найпотужніших компонентів свого військово-стратегічного потенціалу.На початку 1990-х Україна успадкувала від СРСР один із найбільших авіаційних арсеналів у Європі. Дальня авіація, стратегічні ракетоносці, крилаті ракети — усе це робило Україну не просто регіональним гравцем, а державою, здатною впливати на баланс сил у ширшому геополітичному масштабі. Це була не наступальна примха, а інструмент стримування, який гарантував, що з Україною доведеться рахуватися.Проте вже тоді на Україну почав чинитися потужний міжнародний тиск. Сполучені Штати наполягали на ліквідації стратегічного озброєння в межах «Програми спільного скорочення загрози» (Cooperative Threat Reduction Program). Американська сторона надавала фінансову та технічну допомогу, контролювала процеси демонтажу й утилізації, забезпечувала експертний супровід. У публічній площині це подавалося як цивілізований крок до глобальної безпеки та зменшення ризиків поширення стратегічної зброї.Тоді Україна зробила ставку на логіку партнерства.На міжнародне право.На політичні гарантії.На ідею, що в новому світі сила більше не є вирішальним аргументом.Нам пояснювали, що війни в Європі — це пережиток минулого. Що великі конфлікти неможливі. Що безпека забезпечується договорами, меморандумами та дипломатією. І Україна, прагнучи інтеграції в цивілізований світ, погодилася.Фактично ми добровільно відмовилися від важеля впливу, який міг не дати жодного пострілу, але змушував би потенційного агресора рахуватися з наслідками. Ми розрізали літаки, різали ракети, різали власні можливості — під камери, під звіти, під аплодисменти міжнародних спостерігачів.Минуло два десятиліття — і реальність виявилася жорстокою.Росія, яка не роззброювалася, не каялася і не вірила в паперові гарантії, зберегла й модернізувала свій стратегічний потенціал. І саме ракети Х-22, аналоги тих самих, які Україна знищувала в 2006 році, сьогодні летять по наших містах, по житлових будинках, по торгових центрах, по лікарнях. Те, що ми ліквідували «заради миру», використовується як інструмент терору проти нас.Цей день — не просто історична дата.Це урок, за який Україна платить кров’ю.Урок про те, що гарантії без сили — порожні.Про те, що безпека не делегується.Про те, що державу поважають не за правильні слова, а за здатність себе захистити.Це не заклик шукати винних у минулому — це заклик пам’ятати, як ухвалюються фатальні рішення і які наслідки вони мають через роки. Україна більше не має права на стратегічну наївність.Сьогодні ми знову відбудовуємо свою силу — вже в умовах війни, вже за найвищу ціну. І головне завдання — зробити так, щоб ніколи більше рішення про нашу безпеку не ухвалювалися за нас і без нас.Історія з Ту-22М у Полтаві — це нагадування:мир без сили — ілюзія,а роззброєна держава — спокуса для агресора.https://t.me/Dmitruk_Vadim