У 2019 мій тато подарував мені смарт-годинник. Не найдорожчий з можливих, щось формату модних на той момент "Mi Band" тільки з більшим дисплеємНещодавно помітив, що цей годинник неправильно показує погоду. Ніби за вікном холодно і дощиить, але він показує спеку та сонце. "Помилка синхронізації, чи програмний збій", подумав я і поліз в налаування. Але побачив я інше. Виявляється вже більше 3х років, як мій годинник показував мені погоду у Харкові. Всі ці 3 роки, після того, як мій дім став попелом, а рідне місто перетворюють на руїни- частинка мене все одно лишалась тамСьогодні цей годинник кінцево зламався. 6 років він служив мені вірою та правдою. І ніколи не підводив. Ніби то це техніка, їй властиво рано чи пізно ламатись, але відчуття, що це було щось більше. Це була частинка минулого життя, яке вже ніколи не повернути. Взагалі він був(та і є, навіть в поламаному стані я його залишу собі) далеко не єдиною такою частинкою.Люди крутять біля виску, але я все ще зберіг: стару зубну щітку, старі блютуз навушники, старий телефон(після якого я змінив їх вже 3), старий рюкзак, купу старий речей, типу рваних та вже давно на мене малих джинсів, вбитий та в дірках спортивний костюм, навіть пару шкарпеток віком в 4 роки. Хотів дописати до цього червоний метелик, але це інша історія, яку знає тільки людей 20 з цього каналу. І таких речей було більше, насправді то, але деякі з них потроху десь губляться, через постійні переїзди, якісь ламаються, якісь мене все ж змушує викидати совість та відсутність вільного місцяІ знаєте, навіть досі, коли Настя просить мене не вдягати старі речі, бо я виглядаю в них як безхатько- я просто відповідаю "ці речі пережили більше, ніж ти можеш собі уявити". І виходжу на вулицю одягнутий, ніби бомжара, але щасливий і переповнений купою приємних спогадів про минуле. Минуле, яке вже ніколи не повернеш...