ІСТОРІЯ ЯКА ЗМУШУЄ ЗАДУМАТИСЬ Дитяча лікарня. Онкологічне відділення. Палата для тих, кому жити залишилося недовго. Літня, за шістдесят, санітарка зустрілася поглядом з хлопчиком, який лежав на ліжку."Я повинен ще трошки пожити. До неділі. Тьоть Лєна, можна?"Вся здригнулася. Що говорити? А він дивиться пильно, тривожно... Ще дитина, а в погляді стільки:Біль, приреченість й трішки надії. До неділі дожити б тільки! А життя в ньому ледь жевріє."Мій хороший", - і сльози ковтає. Починають руки тремтіти. Ну хіба до такого звикають? Ні! Бо діти повинні жити."Ти живи, о моя дитино!""Мені б тільки ще до неділі. Привітати маму повинен". І кладе рученята білі. В них - останнє, що може датиСвоїй сплаканій з горя мамі."Тьотю Лєн, ще не можу вмирати. Я зробив це своїми руками."Саморобка з картону. Мій Боже! Як же мамі усе пережити? Цей дарунок від сина не зможеЧимось кращим ніхто замінити.***Онкологія. Страшне слово. Грань між смертю й життям уже стерта. І щоразу вона знову й зновуОбирає собі нові жертви. Серед них і дорослі, і діти. Мов приречені кимось до страти. Місяць, тиждень чи день іще жити. Так виходять з цієї палати. Їм вже більше нічого не треба. Залишились обірвані мрії,І змінилися враз всі потреби. Кожну мить цінувати вже вміють. Двадцять перше століття. РяснієСвіт новинками і відкриттями. Але скільки людей без надії,І від горя сивіють мами. Дорожімо життям. Нехай будутьУсі миті, даровані Богом,Нами з вдячністю прийняті, люди! Так багато нам дано від Нього. І коли навіть все те, що маєм,Нас вже чимось не задовільняє,І коли на життя нарікаєм,Нехай кожен в той час пригадає,Що є ті поряд нас, для кого,Аби жити, всміхатись, любити,Більш не шкода в цім світі нічого. Тож учімось життям дорожити!***А той хлопчик ще жив, і мамуПривітав подарунком щирим,Що зробив своїми руками. Через тиждень помер. Щасливим."Автор Юлія Тонего#Повчальна_історія