Перепрошую, це поганий допис від мене й краще було б його не писати. Але я вже не стримуюся від численних перевзувань у повітрі й сам почуваюся круглим ідіотом від того, що планомірно роблю сам роками. Може це просто образа, а може реакція на несправедливість. А може я й справді всі свої публікації та аналіз роблю лише для жменьки читачів, а всім іншим це глибоко пофіг. Таких випадків десятки.

Тут про історію навколо Володимира Омеляна, якого я поважаю, як колишнього чудового й чесного міністра інфраструктури в уряді Гройсмана при Порошенку. Коли його тупо тероризувало НАБУ ще Ситника наривався (таки пару разів реально нарвався на проблеми) й доказував їхню падлючість і брехливість. Коли вже недавно атакувало сухачовське ДБР робив те саме. Але я поважаю Омеляна як урядовця... І зовсім не захоплююся ним, як політиком в опозиції. Мені вже набридли вічні упродовж понад 4 роки розповіді про остаточний крах економіки ерефії і що там залишилося всього-нічого. Це стосується й розповідей про крах паливної галузі під ударами фаєрпойнтівських етажерок.

Але раптом сталося прозріння. Перебуваючи в безпечному Лондоні (і дякувати Богу) пан Омелян нарешті відважився сказати те, що я тут, попри погрози й попередження, торочу значно більше року, по суті вже два роки. Про те, що Fire Point — це рашистський проєкт для підриву обороноздатності України. Сказав він це невдало й неграмотно, прив'язавши грушний проєкт із агентом Даніловим до феесбешного хєроя росії Деркача. Не зважився про того Данілова щось більше закцентувати... Ну й нехай. Добре, що сказав. І добре, що нарешті за пару років побачив суть того, що вся наша патріотична тусовка вихваляла й досі хвалить до одуріння. Чудово.

Але ж мова не про Володимира Омеляна, якому я міг би хіба закинути аж надто запізніле прозріння. Але ж воно в нього бодай є, на відміну від більшості. Мова про все довкола. Бо я раптом зрозумів, що ніхто ні в біса мене не читає й не слухає. Я сотні разів розповідаю про ці всі речі (ще раз: не з Лондона, а з Києва) й жодна собака не тявкнула. Цитатка (ще раз — дуже поверхова й не зовсім точна) від неофіта вмить полетіла гуляти як первісне откровення. Ще й звідти, де, як мені здавалося, мене все ж читають і слухають.

А може це правило таке нове, щоб мене ніде не згадувати, особливо в доктринальних речах (у іншого шанованого мною автора мою дослівну цитату приписують комусь іншому й усі розганяють не оригінал, а оту крадіжку), а очікувати роками, доки хтось із свого кола не скаже те саме... Ну, я й не напрошуюся в те "відбірне товариство". Але мені все більше здається, що я працюю на пустоту. Може ну його до лиха?

Тим більше, що це не поодинокий випадок. Тільки за пару днів стиикнувся з парою таких ситуацій, коли люди, які розпинали мою позицію, раптом почали від себе говорити те саме. І стають за це "хєроями дня". Ну, якщо моє не так...