​#прочитане2025Марина Гримич – «Клавка»Видавництво «Нора-Друк» 2019р.Несподівано для самої себе, я почала читати роман Марини Гримич «Клавка». Захопилась і не помітила як перегорнула останню сторінку. Почала читати через Київ, дуже хотілось побачити місто в іншому світлі, не той глянцевий, голосний і красивий, з кавою на Подолі, а злиденний, сірий, мовчазний — з розтрісканими тротуарами, з мешканнями у півпідвальних кімнатках і зі страхом, який живе в кожному погляді. Саме таким побачила його в романі «Клавка» — творі, який починається майже як легкий жіночий роман, але закінчується надривно, болісно, з важким осадом у серці.Події розгортаються у 1947 році, коли Спілка радянських письменників України готується до ключового пленуму — події, що мала перетворити літературу на ще один рупор влади. У центрі цього — головна героїня, Клавка, молода секретарка Спілки, сирота, дочка «ворогів народу», яка живе у підвалі будинку, де колись провела щасливе дитинство.Письменницька еліта того часу — Рильський, Малишко, Сосюра, Тичина — постають не міфами зі шкільного підручника, а живими людьми, з вадами, слабкостями, зрадливістю, страхами. У стінах Спілки народжуються не вірші, а плани цькувань, доноси, плітки, гучні промови з цитатами ЦК КП(б)У, які подекуди викликають в читача бажання перегорнути сторінку, але водночас — стають частиною атмосфери: задушливої, липкої, документально точної.Попри вагу історичного і суспільного фону, це дуже особистий роман. У центрі — Клавка, яка мріє про любов, просте жіноче щастя, трошки тепла і підтримки. Мріє про чоловіка. Її внутрішній конфлікт — справжній і людяний: вона вагається між двома чоловіками, між бажанням вижити і прагненням не зрадити себе, між пристрастю і обережністю.У цьому сенсі Клавка — символ. Не ідеалізований, не героїзований. Вона балансує, як і всі навколо. На межі — моралі, страху, інтуїції. Прагне вирватися з бідності, але не хоче продавати себе за кар’єрну вигоду. Її життя — як тихе болото, на дні якого ще шурхотять мрії. І це не «жіночий роман» у буденному сенсі слова. Це роман про жіночий досвід у світі, де особисте — завжди політичне.Одна з особливих принад роману — побутово-атмосферні деталі. РОЛІТ, Ірпінь, євбаз, довгі прогулянки, картопля в мундирі як святкова страва — все це створює щільну, впізнавану тканину життя. Особливу насолоду приносить образне змалювання поетичних стилів — хуліганської грубуватості Малишка і витонченої чистоти Рильського. Ці порівняння — не просто стилістичні вправи, а свідчення того, що навіть у середовищі, здавалося б, повністю підконтрольному режиму, залишалось місце для мистецтва і смаку.Останні сторінки роману — немов лезо. Трагічна подія, яка обриває роман, залишає читача із серцем у грудях, повним болю і безвідповідальних питань. Сюжет обривається на найвищій ноті, без класичної розв’язки. І саме ця відсутність фінального акорду змушує відчути всю силу тексту. Читач залишається наодинці — з розчаруванням, з відлунням зламу, з потребою продовження. Марина Гримич написала роман, який не дає спокою. Він змушує перечитувати сторінки, сперечатися з героїнею, хапатися за деталі, усміхатися крізь сльози. Це книжка про те, як виживало слово. І як, попри все, виживала людина.Щиро Ваша #Клякса