#Щоденник_КляксиЯ дочитую роман «Зайчик» Мони Авад, і з кожною сторінкою ця історія видається мені все більш дивною, тривожною, сюрреалістичною.Це одна з тих книжок, де зовні все наче ясно: університет, дівчата, творчість, внутрішній конфлікт. Але всередині — справжній літературний кошмар, обгорнутий у рожеву упаковку. Атмосфера дедалі густішає, події стають абсурдними, межа між уявою й реальністю розмивається до повного божевілля. І чим далі я читаю, тим більше не можу відірватися.Не скажу, що «Зайчик» мені подобається. Вона некомфортна, провокативна, змушує відчувати огиду, тривогу, подекуди навіть злість. Але ця історія затягує. Вона ніби шепоче: «Ще трохи, ще один розділ. Ти ж хочеш знати, що тут насправді відбувається?»І я хочу. Бо під усім цим абсурдом — справжній біль. Самотність. Відчуття, що ти чужа серед «солодкої» єдності. Що ти намагаєшся писати, творити, бути собою — а тебе ковтає щось страшне, колективне, вимушено-мила система.Мені важко скласти однозначне враження про книжку. Вона точно не для кожного. Але якщо ви колись відчували себе інакшою, якщо вам знайоме бажання одночасно злитися з натовпом і втекти геть, якщо ви відчували, як творчість рве вас ізсередини — «Зайчик» вас зачепить.Щиро Ваша #Клякса