Холод не осідає на шкірі - він просочується під неї. Проникає в кістки, згортається десь глибоко в животі, потім підіймається вище, вплітаючись у груди, у простір, де колись було серце. Я відчуваю, як він обвиває мої ребра, мов плющ, що дико розростається на кладовищі, влаштовуючись у порожнечі, яка залишилася. Ось ким я тепер є. Порожнечею. Це відчуття нове - і водночас дивно очевидне. Мене більше немає. Немає паніки. Немає припливу адреналіну. Навіть найменшого поштовху страху, за який можна було б зачепитися. Бо паніка означала б, що моє тіло ще намагається мене захистити. Страх означав би, що є від чого тікати. А це - повна нерухомість. І я знаю. Тепер я це знаю так, як вже не можна не знати. Я мертва. Ця думка осідає в мені важко, як остання затяжна нота похмурої мелодії. Немає яскравого світла. Немає тунелю. Немає теплих обіймів по той бік завіси. Темрява. Глибока чорна порожнеча безмісячної ночі. Я обіймаю себе - або принаймні думаю, що обіймаю. Я більше не можу відчути своє тіло так, як раніше. Це ніби обіймати дим. "Грім" Д. Дж. Кріммер, Джо Арден