Остаточно зрозуміла, що треба слухатися своєї інтуїції.

Ще до виходу роману “Завіт води” Абрагама Верґіса я чула, що це дуже крута книга і що її обов’язково треба купляти.
Але через її обкладинку (вона для мене занадто яскрава, як і кольоровий зріз) я чомусь не хотіла її собі.

Проте продовжувала чути гарні відгуки. Чула про якісь премії, які вона отримала (я-то думала, що це  на кшталт Букера, а виявилось вибір клубу Опри Вінфрі та вибір Барака Обами)

Поки ми не взяли її на позняківський книжковий клуб, тому я змушена була її купити і навіть прочитати (що не з усіма книгами стається🙈).
А от даремно, треба було слухати інтуїцію і не витрачати на неї час.

Почну з того, що в цьому році я перечитала “100 років самотності” і “Опівнічні діти”. І це сильні чудові прекрасні яскраві книги.

Я очікувала від “Завіту води” мікс “100 років самотності” і “Опівнічних дітей”.
Я отримала мікс “100 років самотності” і “Опівнічних дітей”, якби їх знімали в Болівуді.

“Завіт води” - це сімейна сага, події якої відбуваються в Південній Індії майже все 20 століття.

Все починається з одруження 12-річної дівчини та 40-річного чоловіка. Звичайно ж, він, як джентльмен, чекав, поки їй виповниться 16. А вже потім вони жили душа в душу, люблячи одне одного.
Цю ситуацію неможливо не сприймати як романтизацію таких стосунків. Я розумію, що тоді були такі традиції, але зображувати, що з цього виникла любов - дивно, як мінімум.

Поступово вона стає господинею і отримує імʼя Велика Аммачі. Саме навколо неї крутиться майже весь сюжет.
У неї народжуються діти. У дітей народжуються діти. Хтось їде, хтось вертається (ну ви знаєте, як працюють сімейні саги), хтось вмирає.
А вмирають тут насправді дуже багато людей. Всі чоловіки родини мають Стан - родинне прокляття, через яке вони гинуть від водоймищ (куди ж без натяку на магічний реалізм).

Насправді, задум роману мені дуже сподобався. Адже ми бачимо, як протягом 80 років (від 1900 до 1977 року) змінюється Індія: забобони відходять, приходять наука та освіта, розвиток медицини і розквіт комунізму (попереджаю: тут один з героїв на ім’я Ленін).

Грамотність змінює уклад життя, який залишався непорушним упродовж багатьох поколінь.

Оскільки сам автор - лікар та професор медицини у Стенфорді, то медицини тут багато. Я люблю таке: описи хвороб, операцій, розрізів, але тут все реалістично та детально описано, що не всі це виносять.

Що ж мені не сподобалось? Що все це, як на мене, занадто мелодраматично написано. Якщо любов - то одна на все життя. Якщо кінець - то гепі енд. Всі знаходяться, всі люблять одне одного і всі щасливі.

З одного боку, книга дійсно цікава. Вона динамічна, все швидко відбувається, легко читається.
З іншого ж, я дуже швидко від неї втомлювалась, важко пояснити чому. Мабуть, саме від ось цієї легкості. Це як гумка: смачно перші 5 хвилин, а потім смак зникає. Так і я з цією книгою: цікаво, але не більше 50 сторінок.

Але, коли я побачила, що я витратила на цю книгу 15 годин свого часу, то засмутилась. Бо, як на мене, вона не вартує ні часу, ні моїх зусиль. Краще перечитати “100 років самотності” та “Опівнічні діти”.

Улюблена цитата:

Чи то в Індії, чи будь-де побачити всю несправедливість рабства
якраз «добрим» рабовласникам завжди було найважче. Власна
доброта і щедрість порівняно з рабовласниками жорстокими їх засліплювала, і вони не помічали всієї несправедливості рабовласницької системи, яку самі ж створили, підтримували й використовували задля своєї вигоди. Так само британці хизуються тим, що залишили нам залізниці, коледжі, лікарні - це ж яка «доброта» з їхнього боку!

3⭐️
#Анка_прочитала