Сьогодні почала читати “Оповідь служниці” Маргарет Етвуд. І згадала, що читала схожу книгу.

Я дізналась про аргентинську авторку Авґустіну Бастерріку з подкасту «Коли ми говоримо про книжки». Оксана Павленко зі Світланою Тараторіною обговорювали антиутопії, написані жінками.

І от це імʼя згадувалось двічі. Точніше, 2 її твори «Негідні» та «Особливе мʼясо». Мене заінтригувала ця письменниця, і я вирішила прочитати її роман «Негідні» (2023).

Через перші сторінки я прям продиралась і хотілось навіть відкласти книгу, бо важко було зрозуміти цей світ.

А світ цей постапокаліптичний та безнадійний. Майбутнє, де після кліматичної катастрофи все живе майже зникло. Частина світу зникла під водою, інша частина страждає на кислотні дощі та відсутність їжі. І серед цього є Дім Священного Сестринства - релігійний культ, який живе в старому католицькому монастирі.
Цей культ очолюють Верховна Сестра і Він (якого ніхто не бачив), а покланяються справжньому Богу, а не “порочному богу, фальшивому сину, поганій матері”. Якщо правильно молитися і поводитися, то Бог захистить від зараження, адже

Без віри немає укриття.

І основа цієї віри - покарання та біль.

Туман щоразу густішає. Верховна Сестра скликала нас, щоб ми запропонували спокутування кров'ю. Бичування, порізи, удари батогом, щоб наш Бог нас захистив, щоб туман нас не вбив, щоб стихійні лиха продовжували оминати Дім Святого Сестринства.

А ще в цій релігії є ієрархія: Негідні, Юні святі, Просвітлені, Цілісні Аури, служниці. І тому все пронизано агресією одна до одної. Навіть коли героїня описує звичайні речі, то вона порівнює їх з предметами, що приносять біль:

швидкі кроки, схожі на удари

слово було схоже на стрілу

Ми уявляли, що Він за вратами, інтуїтивно відчували Його присутність. Він мовчав. Він нічого не казав так довго, що тиша набула такої густоти, що її можна було різати ножем. Густота, що дратує і розбиває повітря на фрагменти. Ми ледве рухалися і повільно дихали — дуже обережно, щоб не поранитися невидимими осколками.

Взагалі відчувався якийсь культ болю: всі отримують насолоду, причиняючи комусь біль та страждання.

Ця книга написана у вигляді щоденника однієї з Негідних. Вона розповідає про своє життя в цьому монастирі, а також про життя до нього. А пише вона чорнилом, яке робить сама то з глоду, то з вугілля, то з власної крові:

У кожному з цих слів бʼється мій пульс.
Моя кров.
Моє дихання.

І це показує, як їй важливо розповісти свою історію.

Тут лише 190 сторінок. І я наївно думала, що прочитаю її за день. Але я не врахувала жорстокість та описи знущань. А знущань тут багато. І різних.
І від цих жасних ритуалів та покарань, вже я зіщулювалась від фантомного болю. Тому читала лише по 20-30 сторінок, на більше мене не вистачало. Хоча з середини стало трохи краще. А фінал хоча і сумний, але водночас дарує надію.

Ця книжка для мене про спасіння. І це спасіння треба шукати не в богах, не в релігії і не в вірі. А в одне одному (або ж одна в одній). Саме любов та емпатія врятують цей світ. Амінь!

Знаєте, я постійно думала, як дівчата можуть вірити в цього бога, взагалі в цю концепцію віри. Але чим темніші часи, тим легше повірити в будь-що, що дарує тобі надію на порятунок.
А ще згадувала всі ці новини про різні культи та секти, в яких відбувалися сексуальне насилля, фізичне насилля, про психологічне взагалі мовчу. Тому ця книга лякає, адже це не вигадка авторки, а реальні речі, які вже існують, на жаль…

“Негідні” - емоційно важка книга, хоча мені сподобалась. Вона переповнена болем: фізичним та ментальним. І це дійсно важко читати. Хоча і залишає після себе доволі теплі емоції: вона починається з величезного відчуття ненависті та злості, але закінчується відчуттям любові та світла.

Проте рекомендувати нікому не можу.

4,3⭐️

#Анка_прочитала
#ЛітератураБезВізи країна Аргентина