Останнім часом (до нечитуна) мене чомусь ваблять химерні тексти. Саме до них тягнеться рука. Так я читала паралельно “Шльондри-вбивці” Роберто Боланьйо та «Осіннє заціпеніння» Олексія Жупанського. Поки розповім про першу.Це збірка з 13 оповідань. Вони наче і різні, але насправді дуже схожі.Як пише анотація:Шльондри-вбивці» поєднують у собі жорстоку реальність і грайливу вигадку, мексиканський вестерн і детективний нуар, дух бітників, елементи горору й багато-багато роздумів про літературу як таку. І це влучний опис книги. Перше, що відчувається - це атмосфера. Це щось химерне, щось незрозуміле, але магнетичне, від чого неможливо відірватися. Це невеликі оповідання, але скільки ж тут напруги, відчуття “щось трапиться” і це “щось” навряд чи хороше.Наче нічого і не відбувається: герої просто ходять в гості, кудись їдуть, гуляють містами, знімають повій, спілкуються про мистецтво… Щось буденне… І ось ця буденність лише посилює постійне відчуття напруги та тривоги. І небезпеки. І насилля. І жорстокості.Загалом Маурисіо Сільва на прізвисько Око завжди намагався уникати насильства, навіть якби за це його прозвали боягузом, однак від насильства, справжнього насильства, втекти неможливо, принаймні нам, народженим у Латинській Америці пʼятдесятих, тим, кому було близько двадцяти, коли помер Сальвадор Альенде. Всі герої тут самотні, неспокійні, загублені. Вони постійно кудись рухаються або ж від чогось: від себе, від сумʼяття, від нудьги. Вони намагаються втекти, відволіктися, забутися:Й кожен з нас по-своєму намагався відволіктися від катастрофи наших життів, повільної катастрофи естетики, етики, Мексики й наших йобаних мрій. Саме тому так багато повій, адже це ледь не єдиний спосіб для них відчути близькість, тепло, позбутися самотності хоч на деякий час.Головні герої часто письменники: забуті письменники, нещасні письменники, нереалізовані письменники, непотрібні письменники.Взагалі тут багато мистецтва в різному прояві, особливо чилійських імен.Мені подобається, що тут наче розмивається реальність, наче герої всередині сну, або ж марення. Іноді це відчувається на рівні мерехтіння, або ж якоїсь вібрації, а вібрують тут всі: пустелі, герої, література, реальність.“Шльондри-вбивці” - це меланхолійний, тривожний, холодний, химерний текст. Часто після кінця цих оповідань хочеться відкласти книжку і просто подумати, порефлексувати, про що ж це було. Майже всі оповідання викликають сум, величезний сум. Але це сильно і красиво.Раджу всім, як мінімум для розширення кругозору, як максимум - для насолоди химерною прозою.Обовʼязково буду читати “Дикі детективи”.Мої улюблені оповідання:Око Сільва Останнє надвечірʼя на земліБубаСтоматолог4,5⭐️#Анка_прочитала#Анка_рекомендує#ЛітератураБезВізи країна Мексика