Із глибоким сумом Арсенал повідомляє про смерть Кена Фрайара, довічного президента клубу, кавалера ордена Британської імперії (OBE).

Кеннет Джон Фрайар народився в Іслінгтоні 13 серпня 1934 року. Його перша робота в клубі припала на перші повоєнні роки. Важко повірити, але він був частиною історії Арсенала протягом дев’яти десятиліть – живою історією клубу, який він так сильно любив і гідно представляв.

У 1945 році 11-річний Кен грав із друзями у футбол на Авенелл-роуд біля Мармурової зали стадіону «Хайбері». М’яч, яким слугувала тенісна кулька, закотився під великий автомобіль. Раптом через дорогу пролунав голос: «Хлопче, що ти робиш?». Це був головний тренер Арсенала Джордж Еллісон. Він покликав Кена до себе й наказав прийти наступного дня.

Юний Фраєр так і зробив. Вражений його ентузіазмом, Еллісон запропонував хлопцеві роботу: за пів крони на тиждень він мав передавати повідомлення від головного входу до каси стадіону. Через п’ять років, у 1950-му, після закінчення середньої школи Хайбері Каунті клуб запропонував Кену постійну роботу. Хоча той хотів скористатися іншою, краще оплачуваною можливістю та стати стажером біржового брокера, його батьки віддали перевагу стабільності роботи в Арсеналі. Так Кен розпочав кар’єру молодшого співробітника касової служби.

У 1965 році Кен став помічником секретаря клубу Боба Волла й почав глибоко розуміти, як працює кожен напрям діяльності футбольного клубу. Він відіграв важливу роль в організації на «Хайбері» бою за звання чемпіона світу з боксу між Мухаммедом Алі та Генрі Купером у 1966 році. Цю подію Фрайар часто називав одним із головних досягнень своєї кар’єри.

У 1973 році він став секретарем Арсенала й перетворився на одну з ключових постатей клубу та одного з найшанованіших футбольних функціонерів. А в 1983 році його вплив зріс ще більше – Кена призначили керуючим директором.

Фактично очоливши повсякденне управління клубом, Фрайар провів Арсенал через період змін, після якого настала багата на трофеї епоха Джорджа Грема. Він із величезним задоволенням спостерігав, як Каноніри знову піднімаються на вершину футболу під керівництвом людини, яку знав ще з часів її приходу до клубу як гравця – за два десятиліття до того.

Однак цей період був і часом серйозних викликів для керівників англійського футболу. Хуліганізм постійно загрожував грі, обговорювалося запровадження посвідчень для всіх уболівальників, а стадіони потребували масштабної реконструкції.

Можливість залишити рідний «Хайбері» серйозно обговорювалася десятиліттями. Фрайар брав участь у переговорах, які могли привести Арсенал на «Уемблі», до Александра-пелас або ще далі від звичного дому. Проте у 2000 році він отримав нову посаду – директора, відповідального за переїзд клубу з «Хайбері» на новий стадіон неподалік, в Ешбертон-Гроув.

Кен був ідеальним кандидатом для цього завдання разом з іншим директором і давнім другом Денні Фішманом. Саме їм належало втілити масштабний проєкт у життя в Іслінгтоні – районі, який був рідним для Фрайар.

Він працював невтомно, з величезною пристрастю та дипломатичністю, долаючи всі бюрократичні перепони й розв’язуючи проблеми, щоб стадіон відкрився в липні 2006 року – вчасно й у межах бюджету. Завдяки тісним зв’язкам Кена з королівським двором планувалося, що королева Єлизавета II особисто відкриє «Емірейтс».

Через хворобу монархині церемонію провів герцог Единбурзький. Згодом Кен разом з усім складом чоловічої команди відвідав Букінгемський палац, де футболісти зустрілися з королевою. Це стало ще одним визначним моментом його кар’єри.

Новий величний футбольний храм став гідною домівкою для ще однієї команди, яка здобувала трофеї, – цього разу під керівництвом іншого близького друга та натхненника Фрайар, Арсена Венгера. Упродовж наступного десятиліття Кен продовжував визначати напрям розвитку клубу як член ради директорів. Він використовував свої унікальні дипломатичні здібності та знання місцевої громади, щоб підтримувати конструктивні й шанобливі відносини з місцевою владою.

Тому важко уявити когось, хто більше заслуговував би на почесне звання Почесного громадянина району Іслінгтон. Цю відзнаку Фрайар отримав у 2004 році. Він прийняв її з тією самою скромністю, з якою у 2000 році отримав орден Британської імперії за заслуги перед футболом. А у 2014-му Кен знову безуспішно намагався применшити власний величезний внесок у життя клубу: тоді міст на південній трибуні перейменували на його честь – Ken Friar Bridge. Біля нього встановили статую, що зображує юного Кена-футболіста, який прямує назустріч доленосній зустрічі на Авенелл-роуд багато років тому.

У 2020 році Фрайар залишив посаду виконавчого директора й став довічним президентом Арсенала. Його безпосередня участь у повсякденній роботі клубу зменшилася, однак він і далі приходив на матчі задовго до початку, щоб займатися різними клубними справами.

Саме в цей період Кен втратив кохання всього свого життя – дружину Ґвен. Це стало нищівним ударом для нього та його родини. Вони були разом понад 60 років.

Кена ніколи не забудуть ті, хто його знав. Гравці, з якими він скрупульозно обговорював умови контрактів; представники місцевої ради, яким він спокійно, але переконливо пояснював значення клубу для району; працівники, які із захопленням слухали його безцінні історії, накопичені за десятиліття. Але найбільше його пам’ятатимуть рідні та близькі друзі, які любили його як доброго, щедрого й чудового батька, дідуся та друга.

Як не дивно, сам Кен Фрайар, мабуть, не хотів би, щоб люди надто зосереджувалися на його життєвих досягненнях. Він уособлював девіз Арсенала – Always Forward («Завжди вперед»).

Його принцип – «завтрашній матч завжди найважливіший» – не залишав багато часу для роздумів про минуле, коли попереду чекало важливе майбутнє.

Та важко не замислитися над тим, що в матчеві дні, коли Джордж Еллісон уперше запросив його на роботу в Арсенал у 1945 році, Кен, проходячи службовим тунелем, потай пробирався до поля, щоб бодай краєм ока побачити своїх кумирів на священному газоні «Хайбері». Тоді в команді ще грали Кліфф Бастін і Джордж Мейл – зірки великих команд Герберта Чепмена, які домінували в англійському футболі в 1930-х роках.

Понад 90 років потому, коли Арсенал здобув уже 11-й чемпіонський титул за життя Кена, він усе ще з таким самим захопленням спостерігав за тріумфами футболістів клубу, які прославляли його ім’я на весь світ. І ми ніколи не змогли б досягти цього без нього.

У цей важкий час наші думки – з родиною Кена Фрайара та його численними друзями.